Домой

Розділ банківське кредитування та способи його забезпечення




НазваниеРозділ банківське кредитування та способи його забезпечення
страница1/3
Дата08.05.2013
Размер389 Kb.
ТипДокументы
Содержание
Список використаних джерел
Актуальність теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Мета і завдання дослідження.
Об’єктом дослідження
Предметом дослідження
Методи дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів.
Практичне значення одержаних результатів дослідження
Апробація результатів дослідження
Структура дисертації
Список використаних джерел
Подобные работы:
  1   2   3


ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Банківське кредитування та способи його забезпечення 13

    1. Огляд літератури і сучасний рівень дослідження проблеми 13

    1. Банківський кредит та способи його забезпечення 18

Висновки до першого розділу 40

РОЗДІЛ 2. Застосування застави у банківському кредитуванні 42

2.1. Історико-правовий аналіз становлення сучасного інституту

застави у забезпеченні банківського кредиту 42

2.2. Специфіка окремих видів застав по забезпеченню банківського

кредиту 56

2.3. Правовий механізм реалізації прав банків-кредиторів в заставних

зобов’язаннях 77

2.4. Основні правові вимоги, що пред’являються до договору застави

за участю банків 110

Висновки до другого розділу 128

РОЗДІЛ 3. Застосування іпотеки як способу забезпечення

банківського кредиту 131

3.1. Характерні ознаки іпотеки як способу забезпечення

банківського кредиту 131

3.2. Механізм використання цінних паперів у забезпечення

банківського кредиту 161

Висновки до третього розділу 186

ВИСНОВКИ 191

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 197

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

ВСТУП

З розвитком української держави змінюється і правове регулювання усіх сторін суспільного життя. Перехід країни до ринкових відносин у сфері організації та функціонування господарства вимагає, у свою чергу, приведення законодавства у відповідність до потреб ринкової економіки. Враховуючи економічні закони ринку, слід зазначити, що саме на банківську, кредитну та грошову системи покладено роль ланки, яка забезпечує розвиток країни в цілому. Правові норми, у свою чергу, є засобом реалізації таких цілей. Необхідною умовою нормального функціонування будь-яких суб’єктів господарювання, що здійснюють зазначену діяльність, реалізуючи сукупність господарських прав та обов’язків, виступає кредитування.

Підставами для виникнення, змін або припинення кредитних відносин є правові норми, що містяться у законодавчих актах, підзаконних актах (у першу чергу, це нормативні акти Національного банку України); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські операції); кредитних договорах між банками і клієнтами (юридичними та фізичними особами). Практика показує, що наявність правових відносин між сторонами ще не є гарантією повернення і своєчасності погашення кредиту. Якщо механізм надання та погашення кредиту закріплено в кредитному договорі і він є основною передумовою повернення кредиту, то визначення способу забезпечення кредиту являє собою гарантію цього повернення.

У цивільно-правовому аспекті для забезпечення виконання зобов’язань передбачаються заходи, що мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість кредиторам домагатися їх виконання.

З практичного погляду забезпечення означає наявність у кредитодавця майнових прав на реалізацію предмета забезпечення кредиту з метою адекватного відшкодування заборгованості позичальника і збитків кредитора за кредитним договором у разі неспроможності позичальника сповна або частково погасити кредит згідно з умовами кредитного договору. І теоретики, і практики в галузі банківського кредитування доходять спільної думки, що застава – єдиний спосіб забезпечення, який має досить чіткий механізм реалізації відповідно до зазначеного критерію.

Національне цивільне законодавство, реципіюючи у своїх основних положеннях про заставні зобов’язання римську правову конструкцію сутності заставних правовідносин, разом із тим у різні історичні періоди свого розвитку виявило розбіжність у легальному і доктринальному підходах до його закріплення та тлумачення.

Сьогодні упевнено можна зробити висновок про те, що для сучасного цивільного права України настала доба відродження.

Цивільний кодекс України (ЦК України), який набув чинності з 1 січня 2004 р., містить чимало нововведень щодо регулювання цивільних відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Значних змін зазнали майже всі інститути цивільного права, у тому числі інститут зобов’язального права, норми якого у правовому регулюванні суспільних відносин важко переоцінити, оскільки саме ці норми покликані врегульовувати найбільш динамічні майнові відносини, що складаються між суб’єктами господарської діяльності.

Не зупиняючись окремо на всіх новелах, зазначимо, що ЦК України, поза будь-якими сумнівами, є актом приватного права, основне призначення якого полягає в закріпленні сучасного регулювання цивільних правовідносин приватноправовими методами.

До таких новел слід віднести передусім визначення застави правовою формою забезпечення основної діяльності банків – кредитування суб’єктів господарської діяльності, що породжує у відносинах між кредитором і заставодавцем певні зобов’язальні відносини. Такі відносини виникають на підставі договору, закону або судового рішення і стосуються надання майна або майнових прав для забезпечення належного виконання зобов’язання, а також надання можливості кредиторові (заставодержателеві) реалізувати своє право через механізм звернення стягнення і реалізацію майна, яке передано в заставу, у разі порушення боржником (заставодавцем) вимог основного зобов’язання або умов договору застави. В іншому плані розкривається механізм звернення стягнення на предмет застави, при цьому банк набуває права володіння предметом застави і продажу його комерційно-орієнтованим способом, який дає змогу отримати максимально чисту виручку від продажу. Саме кредитор визначає подальшу долю застави. ЦК України встановлює такий вид застави, як іпотека. Питання виникнення іпотеки та регулювання іпотечного кредитування, перелік майна та майнових прав, які можуть бути предметом іпотеки тощо регулюються ЦК України, Законом України „Про іпотеку” та іншими правовими актами.

На сьогодні відбулися радикальні зміни: поряд із державною власністю на землю запропонована приватна і комунальна власність, формується земельний ринок, який має функціонувати на основі грошової оцінки землі. Порядок застави земельних ділянок визначається законами України, але має неточності та суперечності.

Можна стверджувати про наявність правового механізму застави як способу забезпечення банківського кредиту, але законодавством мало уваги приділено особливостям застави окремих видів майна.

В сучасних умовах відсутні теоретичне обґрунтування і практичний досвід використання заставних та іпотечних цінних паперів. Останні зміни, внесені до законодавства, що регулює сферу цінних паперів, містяться у ЦК України, Законі України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” та інших нормативних актах.

Ринок цінних паперів – індикатор ринкових процесів у країні. В Україні цей ринок теж існує, але поки ще не виконує усіх своїх класичних функцій, що зумовлене непослідовністю і суперечливістю законодавства.

До позитивних тенденцій можна віднести законодавчі зміни та ініціативи, спрямовані на належне правове забезпечення ефективності застави, що є запорукою стабільного розвитку кредитної діяльності банків, підтримки вітчизняного виробника, додаткових можливостей щодо залучення інвестицій у пріоритетні галузі економіки України.

^ Актуальність теми дослідження. Із набуттям чинності новим цивільним законодавством актуальності набуло вирішення проблем, пов’язаних із правовим регулюванням застави. Заставі у ЦК України відведено набагато більше статей у порівнянні з ЦК УРСР 1963 року. Цей факт засвідчує відмінності у правовому регулюванні застави у цих двох кодексах, що зумовлено підвищенням ролі застави як способу забезпечення кредитних зобов’язань, наповнення її змісту новими ознаками і новаціями правового регулювання.

Питання застави висвітлювалися в наукових працях цивілістів на всіх етапах історичного розвитку нашої держави, проте ці наукові розробки переважно стосувалися аналізу чинного на той час цивільного законодавства, яке відрізнялося у цій частині від положень ЦК України.

У сучасних працях російських вчених дослідження застави як способу забезпечення банківського кредиту ґрунтується на цивільному законодавстві Російської Федерації, яке також має певні відмінності у порівнянні з чинним законодавством України.

Нововведення у цивільному законодавстві України щодо застави як способу забезпечення банківського кредиту не були предметом глибокого наукового дослідження. Істотне зростання додаткових можливостей фінансової підтримки щодо економічних та соціальних умов у сучасній Україні зумовило необхідність детального аналізу і теоретичного обґрунтування цих нововведень з переходом до їх практичного застосування – узагальнення практики, виявлення недоліків і прогалин у правовому регулюванні і правозастосуванні та їх усунення.

Викладене дозволяє дійти висновку про актуальність наукового дослідження проблематики застави як способу забезпечення у кредитних правовідносинах у цивільному праві України, його практичне значення та теоретичне визначення.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрямок наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі цивільного права. Дисертацію виконано відповідно до напрямів комплексної цільової теми кафедри цивільного права ОНЮА „Традиція приватного права України” і пов’язано з напрямком науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії на 2001 - 2005 роки. в межах теми „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави ” (державний реєстраційний номер 0101U001195).

^ Мета і завдання дослідження. Мету дисертаційного дослідження становлять: комплексний теоретичний аналіз наявних поглядів та уявлень, правових підходів до визначення інституту застави як одного із способів забезпечення банківського кредиту за цивільним законодавством України; аналіз концептуальних положень, виявлення певних їх недоліків та відпрацювання рекомендацій щодо удосконалення інституту застави.

Для досягнення мети дослідження визначені такі основні завдання:

  • визначення сутності банківського кредиту та встановлення переліку способів його забезпечення за цивільним законодавством України;

  • дослідження історико-правового аналізу становлення сучасного інституту застави у кредитних правовідносинах;

  • дослідження особливостей поняття та правової природи застави як способу забезпечення кредитних зобов’язаннях, його характерних рис, а також визначення його місця в системі способів забезпечення інтересів банку-кредитора;

  • визначення та характеристика умов і підстав виникнення застави та вимог, що нею забезпечуються у кредитних правовідносинах;

  • розкриття змісту зобов’язань, пов’язаних зі специфікою окремих видів застави при наданні банківського кредиту;

  • дослідження механізмів реалізації прав та захисту інтересів банків-кредиторів у заставних правовідносинах, зокрема, у порядку звернення стягнення та реалізації майна, що є предметом застави;

  • встановлення порядку та умов випуску та обігу цінних паперів та їхніх похідних, механізму використання іпотечних цінних паперів для цілей забезпечення кредитування;

  • формулювання окремих пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання досліджуваних відносин в Україні у майбутньому.

^ Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі банківського кредитування при забезпеченні заставою інтересів банків-кре-диторів, взяті у процесі їхнього формування у цивільному законодавстві України.

^ Предметом дослідження є нормативні акти, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку із забезпеченням заставою інтересів банків-кредиторів у банківському кредитуванні.

^ Методи дослідження. При проведенні дослідження автор керувався такими концептуально важливими методологічними засадами, як положення про єдність абстрактного і конкретного, логічного й історичного, одночасного і загального, емпіричного і теоретичного, взятими у їх діалектичному взаємозв’язку.

Методологічну основу розробки становлять сучасні методи наукового пізнання, зокрема, діалектичний метод із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу, порівняльно-правовий, історичний, формально-логічний та інші методи.

Використання у дослідженні зазначених методів надало авторові можливість ширше проаналізувати поняття застави як способу забезпечення банківського кредиту, визначити його місце в загальній системі забезпечення зобов’язань, проаналізувати ефективність цивільно-правового регулювання відносин, пов’язаних з використанням застави як способу забезпечення виконання кредитних зобов’язань, що спрямоване на захист інтересів кредитора при порушенні зобов’язання боржником.

^ Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першим комплексним дослідженням теоретичних і практичних проблем застосування застави як способу забезпечення банківського кредиту за цивільним законодавством України.

Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні теоретичної позиції та формулюванні ряду положень, більшість з яких вперше розглядаються і виносяться на захист:

  1. Досліджено еволюцію інституту застави як способу забезпечення банківського кредиту в умовах розвитку цивільного права України.

  2. Обґрунтовано позицію стосовно того, що процес кредитування складається з окремих етапів, які виступають умовами кредитування, і є синтезованим з окремих компонентів усієї системи поняттям, а саме: технологічного процесу кредитування, що включає специфіку документації і документообігу, нормативно-правового регулювання, практику кредитування із властивими для неї об’єктивними та суб’єктивними чинниками, які зумовлюють забезпечення поєднання інтересів банків-кредиторів та суб’єктів господарювання з урахуванням загальнодержавних інтересів.

  3. Сформульовано положення про те, що застосування загальних норм цивільного права, які регулюють заставу, до всіх видів застави без урахування їхньої специфіки, суттєво знижує забезпечувальну ефективність застави і не дозволяє банкам повною мірою використовувати заставу як спосіб забезпечення банківського кредиту.

  4. Обґрунтовано позицію стосовно того, що застосування у банківському кредитуванні такого виду застави, як застава товарів в обороті та переробці, тісно пов’язане з необхідністю максимального розвитку правових засобів, за допомогою яких банки здійснювали б ефективний контроль за предметом застави (його змістом, змінами тощо) та протидіяли б недобросовісним діям заставодателя і третіх осіб.

  5. Запропоновано додаткову аргументацію на користь чіткого законодавчого регулювання застосування застави майнових прав у правовідносинах за участю банків.

  6. Встановлено, що проблема забезпечення захисту прав банків нерозривно пов’язана з наявністю нормативних актів, які регламентують обов’язкову реєстрацію заставних правочинів, порядок ведення реєстрів власників відповідного майна і прав, а також нормативних актів, які визначають порядок здійснення незалежної оцінки предмета застави.

  7. Запропоновано тезу про те, що ефективне функціювання системи застави та захисту прав банків-кредиторів у банківському кредитуванні можливе тільки за умов повної уніфікації норм про реєстрацію заставних правочинів у формі закону чи положення про порядок державної реєстрації заставних правочинів.

  8. Висунуто тезу про зміну способу функціонування Державного реєстру застави (іпотеки) як механізму реєстрації, що, фактично, є дозвільним способом внесення повідомлень, який не передбачає надання реєстраційного дозволу, а вимагає внесення інформації про забезпечення до реєстру за фактом її подання.

  9. Обґрунтовано положення про те, що захист прав банків-кредиторів пов’язаний з удосконаленням процедури звернення стягнення на предмет застави і удосконаленням процедури реалізації предмета застави, які знаходяться у прямій залежності від виду застави і предмета застави, на яке звернено стягнення.

  10. Набуло подальшого розвитку положення норм цивільного законодавства про можливість вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, що передбачає передачу заставодержателю права власності на предмет застави, права заставодержателя на продаж предмета застави.

  11. Обґрунтовано запровадження правових способів як нових можливостей для значного підвищення надійності механізму забезпечення наданих банками кредитів, якщо боржник не виконує або неналежним чином виконує основне зобов’язання та умови договору застави.

^ Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони дають змогу оцінити тенденції та перспективи розвитку забезпечення заставою інтересів банків-кредиторів у банківському кредитуванні, сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства та судової практики у цій галузі, а також використовувати їх при підготовці комплексних (у тому числі і державних) програм, пов’язаних зі здійсненням іпотечного кредитування фізичних осіб, а також довготермінового інвестиційного кредитування юридичних осіб.

Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані у процесі формування напрямку та змісту законопроектної роботи в галузі регулювання заставних відносин (зокрема, при доопрацюванні Законів України „Про іпотеку”, проекту закону „Про єдиний реєстр договорів застави”), а також у практичній діяльності при використанні застави в економічній сфері. Основні положення роботи можуть знайти застосування при підготовці підручників та навчальних посібників для викладачів і студентів юридичних вузів, а також при викладанні курсів „Цивільне та сімейне право України” та інших спецкурсів.

^ Апробація результатів дослідження. Дисертацію підготовлено на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії, де проведено її обговорення.

Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, доповідалися та обговорювалися на конференціях: 7-й звітній конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (травень 2004 року, Одеса), республіканській науково-практичній конференції “Проблеми кодифікації цивільного та господарського права” (18 березня 2005року, Київський міжнародний університет).

Публікації. За темою дисертації опубліковано три наукові статті у збірниках, що входять до переліку фахових видань, затверджених ВАК України.

^ Структура дисертації. Структура роботи відображує мету та завдання наукового дослідження, основні положення якого будуються за принципом поступального розгляду окремих питань, що висвітлюють її проблематику. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінок, з них 196 сторінок основного тексту. Список використаних джерел складає 252 найменування літератури і 41 нормативний акт.


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


ВИСНОВКИ


Дослідження містить теоретичне узагальнення положень цивільного законодавства України при застосуванні застави як способу забезпечення банківського кредиту і дозволяє зробити такі висновки, що мають теоретичне значення і практичну цінність.

Основні принципи заставного права, сформовані ще у римському праві, знайшли своє відображення в усіх без винятку сучасних кодифікаціях цивільного права, що, безперечно, сприяє стабілізації як національного, так і міжнародного господарського обороту.

Інтерес банків до використання заставних зобов’язань як способу забезпечення наданих ними кредитів грунтується на дії у банківській сфері принципів належного забезпечення кредитів, які надаються банками, і де банки виступають як заставодержателі. З практичного погляду застава означає наявність у банків прав на реалізацію предмета забезпечення кредиту з метою адекватного відшкодування заборгованості позичальника і збитків кредитора за кредитним договором у разі неспроможності позичальника сповна або частково (якщо є така домовленість) погасити кредит згідно з умовами кредитного договору. Забезпечення має бути дійсним і виконаним за умови, що договір про заставу вступив у силу, боржник має законні права щодо предмета застави та є основне зобов’язання.

Ефективність правового регулювання застави має істотне значення для реалізації базисного принципу банківських кредитів, що і стимулює належне виконання боржником зобов’язань.

Застосування загальних норм ЦК України, які регулюють окремі види застави, без врахування їхньої специфіки суттєво знижує можливості застави як способу забезпечення кредитних зобов’язань. Враховуючи це, розглядається можливість підвищення ефективності регулювання особливостей окремих видів застави, визначення факторів, які зумовлюють ефективність цього виду застави, розвитку правових засобів, за допомогою яких банки могли б реалізовувати своє право вимоги.

Предметом забезпечення може виступати будь-яке благо – матеріальне або нематеріальне, наявне або майбутнє.

Права боржника на предмет забезпечення можуть бути реалізовані ним будь-яким способом, у тому числі він може продати майно чи передати для забезпечення іншого зобов’язання, але такий правочин потребує згоди заставодержателя і повинен бути зафіксований у договорі застави.

Якщо боржник вчиняє подібні дії без згоди, право вимоги забезпеченої сторони має поширюватися цілком на предмет забезпечення, у тому числі на доходи (надходження) від предмета забезпечення, початково визначеного у правочині. Доходами від предмета забезпечення слід вважати будь-яке майно, отримане на кошти від продажу чи інших форм забезпечення, а також будь-які вигоди, отримані від предмета забезпечення.

Суттєвою умовою договору застави є предмет застави, сутність, розмір та строк виконання зобов’язань, що забезпечуються заставою.

Договір про забезпечення має містити усі ознаки предмета застави – індивідуальні або родові ознаки чи універсальні ознаки для наданих у заставу предметів, якщо забезпеченням є кошти на рахунку у банку – точні реквізити цього рахунку. Забезпеченими можуть вважатися будь-які види зобов’язання, у тому числі наявні та майбутні, прийняті з умовою та безумовні, подільні та неподільні, але вартість яких визначена на момент задоволення. Таким чином, заставне зобов’язання охоплює відсотки - нараховані, але несплачені, відшкодування збитків, спричинених простроченням виконання, а також відшкодування необхідних витрат заставодержателя на утримання заставленого майна та витрат щодо стягнення.

Чинне законодавство надало терміну „майновий поручитель” законодавчого визначення. Вимоги кредитора до заставодавця – „майнового поручителя”, який не є боржником за основним договором, обмежується майном, яке є предметом застави.

Виявлення зазначеної особи може бути підставою переходу прав кредитора, якщо майновий поручитель, у разі виникнення загрози втрати свого заставленого майна, сплатить первісному кредиторові суму основного боргу.

Сучасне цивільне право за загальним правилом допускає уступку вимоги. Перехід права кредитора до заставодавця, який не є боржником, відбувається внаслідок виконання заставодавцем обов’язків боржника, зокрема, коли третя особа володіє речовим правом на предмет застави. Показовою рисою цієї конструкції є наявність зацікавленості третьої особи у виконанні зобов’язання кредиторові, яка полягає у тому, що в іншому разі виникне небезпека втрати прав цієї третьої особи на майно боржника. Очевидно, що таку зацікавленість має наступний заставодержатель. Наступна застава допускається, якщо вона не забороняється попереднім договором про заставу. Вона є важливим правом заставодавця, але обсяг прав на заставлене майно наступного заставодержателя залежить від переважного права іншої особи – попереднього заставодержателя. Необхідна умова такого правочину, як наступна застава - це встановлення черговості задоволення вимог забезпечених сторін за рахунок предмета забезпечення (пріоритету), що в межах чинного законодавства є проблематичним.

Договір застави передбачає письмову форму, яка може бути простою і нотаріальною. У відповідності до чинного законодавства обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягає тільки іпотечний договір. Такий спосіб посвідчення має бути передбачений цивільним законодавством і у випадках, визначених угодою сторін.

Істотне значення для встановлення пріоритету набуває державна реєстрація. Внесення до реєстру повідомлення визначає пріоритет майнових прав та вимог заставодержателя на відповідне майно. Сучасне цивільне право вимагає державної реєстрації, але істотною умовою договору застави (іпотеки) така вимога не є. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету стосовно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане до іпотеки майно. Процедура розкриття інформації і реєстрація (оприлюднення) іпотеки та орган, який здійснюватиме таку реєстрацію, сприяли би створенню ефективних механізмів розвитку іпотечного ринку.

Регулювання питань іпотечного кредитування – підстави виникнення іпотеки та вимоги, що нею забезпечуються, порядок забезпечення збереження нерухомого майна, яке закладене за договором іпотеки, особливості іпотеки окремих видів майна та інші питання такого виду застави розроблені і внесені до Закону України „Про іпотеку” [5]. Але перспектива щодо розвитку іпотечного ринку є набагато кращою, ніж стан на сьогодні.

Ефективність захисту майнових прав банківських установ у заставних зобов’язаннях можлива тільки за умов повної кодифікації норм про реєстрацію заставних угод у формі закону про порядок реєстрації заставних угод.

Надійність заставного зобов’язання багато в чому залежить від наявної дійової системи звернення стягнення на предмет застави. Захист майнових прав банківських установ пов’язаний з удосконаленням процедури звернення стягнення на предмет застави і удосконаленням процедури реалізації предмета застави, які знаходяться у прямій залежності від виду застави і предмета застави, на який звернено стягнення.

Основним правом заставодержателя-кредитора є право у випадках, передбачених законом, отримати задоволення за рахунок заставленого майна. Сучасне цивільне право надає можливість банківській установі реалізувати своє право розумним і комерційно-орієнтованим способом, який дає змогу отримати задоволення своєї вимоги.

Одним з найактуальніших питань є питання про застосування іпотечних цінних паперів у банківському кредитуванні для забезпечення інтересів банків-кредиторів. Прогресивним у цьому аспекті можна вважати нове законодавство, яке регулює операції з консолідованим іпотечним боргом і теоретично розглядає на законодавчому рівні можливість використання іпотечних сертифікатів в іпотечному обігові, – Закон України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”.

Фактично в законі передбачені усі передумови, необхідні для успішного розвитку іпотечного кредитування відповідно до середньоєвропейського досвіду. Але на цей час у вказаному Законі є певні норми, які не узгоджені з чинним законодавством України і за своїм змістом не можуть розв`язати на практиці поставлені завдання.

По-перше, це положення щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно та реєстрацію обтяжень предмета іпотеки, що робить актуальною необхідність запровадження Державного реєстру прав на нерухоме майно, Державного реєстру обтяжень майна та визнання законодавством такого правочину.

По-друге, дотримуючись положень, за якими здійснюється обіг цінних паперів, НБУ зобов’язаний розробити та затвердити відповідні нормативно-правові акти для розвитку положень Закону „Про банки і банківську діяльність”. Що стосується врегулювання порядку здійснення емісії іпотечних сертифікатів, то такі нормативно-правові акти повинні врегулювати режим здійснення банківської діяльності, що засвідчує закріплення нових підходів з управління грошово-кредитною системою держави в ринкових відносинах, а також сприяє забезпеченню стабільності та захистові майнових прав як банку-кредитора, так і інтересів клієнтів, і призводить до мінімізації відповідних ризиків на іпотечні сертифікати.

На думку автора дослідження, слід внести такі пропозиції, які сприяли б ефективному функціонуванню банків, яким НБУ надає ліцензію на діяльність з іпотечного кредитування:

  • необтяженість таких іпотечних установ проблемними боргами попереднього періоду;

  • чітке визначення рангу іпотеки;

  • строге регулювання меж позичок, обґрунтована оцінка нерухомості, обмеження сфери діяльності іпотечних установ мало ризикованими операціями та запровадження особливого контролю з боку НБУ за такими установами (можливість запровадження інституту довірених осіб);

  • правове забезпечення гарантій, які надаються держателям іпотечних цінних паперів;

  • номінація іпотечних цінних паперів у євро (або доларах США) – це те, що убезпечує утримувачів іпотечних цінних паперів від ризику девальвації національної валюти, що є актуальним для середньо- і довгострокових вкладів і сприяло б припливові іноземних інвестицій.

Водночас слід зазначити, що основні процедури, які здійснюють універсальні кредитні банки при наданні кредиту – оцінка кредитоспроможності, вивчання кредитної історії потенціального позичальника, узгодження суми кредиту з вартістю застави, визнання кредитної ставки та інші заходи, спрямовані на зниження ризику банківського кредитування, - в принципі стосуються вимог і при безпосередньому наданні іпотечного кредиту.

Прийняття відповідних нормативних актів, які повною мірою перетворили б ці норми на чинні, тобто створили чинний механізм реалізації цих прав, має істотне значення для створення ефективного механізму захисту інтересів банків у заставних зобов’язаннях. Крім того, це пов’язане, насамперед, з тим, що сучасний розвиток ринкових відносин в Україні вимагає чіткої правової регламентації всіх аспектів заставних відносин і, зокрема, тих, що стосуються банківського кредитування для розробки досконалої моделі правового регулювання.


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

  1   2   3

Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©dogend.ru 2014
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты