Домой

Микола котляр




НазваниеМикола котляр
страница1/12
Дата03.05.2013
Размер1.66 Mb.
ТипДокументы
Содержание
Микола Реріх. Заморські гості. 1901
Микола КОТЛЯР КНЯЗЬ АСКОЛЬД
Віщий Олег у 882 р. вбиває Аскольда і Діра
Парадокси містифікаційної історіографії
Русь — руская земля
Як князь ігор будував основи русі-україни
Родовід князя і його одруження
Перші походи князя Ігоря
Війни князя Ігоря з Візантією
Каспійський похід і смерть князя Ігоря
Мал повертається
Григорий МЕЛЬНИЧУК «ЖЕЛЕЗНАЯ ЛЕДИ» КИЕВСКОЙ РУСИ
Для миру і спокою держави
Помста Ольги за вбивство чоловіка та війна з древлянами
Як Ольга давала лад і благополуччя країні
Подорожі Ольги до Візантії та хрещення княгині
Переговори Ольги з Германією та останні роки життя
Легенда о княгине ольге
Профиль №10 (29), 22.03.2008 profil-ua.com/index.phtml?action=view&art_id=347
Святослав ігоревич — міць київської держави
...
Полное содержание
Подобные работы:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




Тисячу років тому





Київ 2010


.

* *

*

*

* *

*

http://1000years.uazone.net

1000-ліття української культури


На обкладинці: Як символ незнищеності і нескоримості

постав над Коростенем древлянський князь Мал.

До речі слово «мал» кельтський княжий титул.

Фото Михайла П’єха. Докладніше див. стор. 28





^ Микола Реріх. Заморські гості. 1901


У цій збірці співставлено різні, часом протилежні, погляди на витоки та засновників Русі.


© Тексти, переклад, фото, редагування, упорядкування, макет —

Валерій Лисенко, Київ 2010


^

Микола КОТЛЯР

КНЯЗЬ АСКОЛЬД


Воєнна історія №1, 2002 рік. warhistory.ukrlife.org/1_02_10.htm


…Не менш загадковою особистістю, ніж князь Кий, є інший легендарний діяч Київської держави ІХ століття — Аскольд. 860 року сталася подія, що потрясла середньовічний світ. То був похід Русі під проводом князя Аскольда на столицю Візантійської імперії Константинополь. Нестор записав у своєму творі: "Коли почав царювати Михаїл (імператор Візантії з 842 р.), стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо"9. На думку літописця, експедиція Аскольда на Царгород ознаменувала початок давньоруської історії, стала ключовою подією в житті Київської держави, одним із засновників якої і був, певно, цей князь.

Хто ж такий був Аскольд? Свідчення давньоруських літописів про нього неясні й часом суперечливі. У "Повісті временних літ" читаємо, що коли Рюрик вокняжився в Новгороді, "було в нього двоє мужів, не родичів його, але бояр, і відпросилися вони до Царгорода із своїм родом (тут: військовою дружиною). І вирушили Дніпром, і коли пливли, то побачили на горі невелике місто. І спитали: Чий це городок?" Тамтешні жителі відповіли: "Було троє братів — Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей і згинули, а ми тут сидимо, їхні нащадки, платимо данину хозарам". Аскольд і Дір залишились у цьому місті, зібрали в себе багатьох варягів і стали володіти землею полян".

Пізніші літописи вважають їх вихідцями з київської династії, засновником якої був Кий. Никонівський літопис XVI ст. змінив навіть форму імені Аскольда на "Осколд". На початку ХХ століття академік О.О. Шахматов стверджував, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди виступають і діють разом. Однак більшість істориків сумнівається в тому, чи були вони дійсно братами або просто сучасниками, й навіть у самому факті існування Діра! У порівнянні з постаттю Аскольда фігура Діра уявляється зовсім нечіткою. Найімовірніше, його ім'я було внесене до літопису набагато пізніше, тому що при описі начебто спільно здійснених цими князями походів у "Повісті временних літ" використана невідповідна граматична форма: однина замість двоїни ("йде Аскольд й Дир... й приде", а мало б бути: "идоша Аскольд й Дир... й придоша")11. Мабуть, ім'я Діра було внесене до джерела згодом. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й після Олега.

Є вагомі підстави думати, що похід на Візантію 860 р., який провістив про вихід Русі на арену світової політики, був учинений лише самим Аскольдом. "Відправився Аскольд і Дір на греків і прийшов туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же (імператор Візантії) був у той час у поході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, аж коли єпарх (начальник міста) надіслав йому звістку, що Русь іде походом на Царгород... І повернувся цар. Ці ж (руси) увійшли всередину Суда і облягли Царгород двомастами кораблів" ("Повість временних літ").

Відчайдушно сміливий похід на столицю "світової імперії" середньовіччя, вчинений мало кому тоді відомими русами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивились на інші країни та народи. Про несподіване вторгнення руського флоту до, здавалось би, неприступної бухти Константинополя (вхід до неї зачинявся велетенським залізним ланцюгом) розповів у двох своїх проповідях і "Окружному посланні" східним єпископам 867 р. тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. Ця надзвичайна подія згадана також іншим сучасником, Нікітою Пафлагонським у 877 р.

Узагальнивши свідчення відомих сучасній науці численних джерел, можна таким чином уявити похід київського флоту й суходільної раті на Константинополь. Навесні 860 р. імператор Візантії Михаїл на чолі 40-тисячного війська рушив у глиб Малоазійського півострова, щоб дати одкоша арабам. Тоді ж він послав флот до острова Кріт для приборкання піратів, що грабували й топили візантійські кораблі в Середземному морі. Для захисту столиці імператор залишив нечисленну залогу під командуванням старого адмірала Оріфи. Жменьки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських мурів. Основна надія була на могутність тих гігантських мурів, що будувались упродовж кількох століть. У цей надзвичайно несприятливий для візантійського уряду й Константинополя час Аскольд і здійснив свій блискавичний удар. Чи випадково київський князь обрав момент для нападу? Ймовірніше, ні. За "Повістю временних літ" відомо, що київський князь пішов на Візантію тоді, коли імператор кинувся воювати "агарян". А за якимось певно, давнім і невідомим нікому джерелом Никонівського літопису знано, що Аскольд і Дір "чули про війну Візантії з арабами і тільки тому пішли на Царгород"12. Завдяки цьому багато істориків XX ст. схилялися до версії, що Аскольдові було відомо про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії.

Авторитетний дослідник літописання М. Присьолков висловив сміливу, хай і не підтверджену джерелами гіпотезу, ніби руси вступили у воєнний союз із арабами, погодивши з ними свої стратегічні плани. Моє припущення набагато скромніше: вдалий вибір часу для облоги Константинополя можна пояснити тим, що київський князь мав у тому місті своїх вивідувачів.

З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 року. На світанку того дня руські лодії стрімко вдерлись до Золотого Рогу — чомусь не був напнутий захисний ланцюг,— висадили десант і розпочали облогу циклопічних мурів візантійської столиці. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в "Окружному посланні" емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: "Народ (руси) від країни північної..., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море"13. Не варто особливо вірити словам патріарха про жорстокість і немилосердність русів — подібними стереотипними виразами візантійські оратори описували звичайно будь-якого ворога імперії.

Візантійські джерела повідомляють, що імператор Михаїл залишив військо, яке продовжувало йти проти арабів, і ледве пробрався до оточеного ворогами міста. Він доклав великих зусиль, щоб налагодити оборону столиці. Становище обложених ставало важчим з кожною годиною. У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що "місто ледве не було ідняте на спис", як у давнину називали здобуття фортець приступом.

І раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни організовано, неначе за наказом, почали відходити від мурів Константинополя. Несторова "Повість" наводить барвисту легенду: "Цар (Михаїл) же з труднощами увійшов до міста і з патріархом Фотієм усю ніч молився у церкві святої Богородиці у Влахернах . І винесли вони (з церкви) з піснями славну ризу святої Богородиці, і вмочили в море її полу. Була в той час тиша, і море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому".

Цю легендарну історію Нестор запозичив із візантійської Хроніки Георгія Амартола, не дуже-то подбавши про її обробку. Тим часом розповідь хроніки Амартола про загибель руського флоту під час походу 860 р. зовсім не відповідає дійсності, на що вже не раз звертали увагу історики.

Насамперед нічого не відомо про бурю й винищення руських лодій очевидцям і сучасникам того походу: вже згаданим Фотієві й Нікіті Пафлагонському, а також Георгію, авторові "Слова на покладення ризи Богородиці у Влахернах". Навпаки, вони (а також пізніші візантійські історики, що користувалися свідченнями очевидців) пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіванкою. Римський папа Ніколай І дорікав імператорові Михаїлу за те, що він не зумів помститися північному ворогові. У другій своїй проповіді патріарх Фотій визнав, що Візантія 860 р. не зуміла покарати "варварів"— русів. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон навіть твердив, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому "з тріумфом".

Звідкіля ж узялася візантійська церковна легенда (відбита в Хроніці Амартола) про чудесне спасіння Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це питання, здається, можна знайти у Никонівському літописі, з якого відомі не один (як з "Повісті временних літ"), а три (!) походи Аскольда на Візантію. Невдачею завершився не перший, 860 р., а, мабуть, другий — похід 866 р. Розповівши про поразку русів, це джерело веде далі: "Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (залишками війська), і був плач великий". Можна припустити, що саме 866 р. шторм нагнав Руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі лодії. Натомість буря не могла завдати жодної шкоди руським воїнам, що облягали Константинополь на суходолі 860 р. Обидва різних за наслідками походи візантійська церковна традиція об'єднала в один — однозначно переможний для імператора.

Є певні підстави гадати, що раптовий і організований відхід воїнів Аскольда в червні 860 р. від укріплень Константинополя стався завдяки таємним перетрактаціям поміж київським князем і візантійським імператором — настільки таємним, що навіть патріарх Фотій, котрий, поза сумнівом, мав знати про такі переговори і, мабуть, брав у них участь, не зважився згадати про них у своїх творах.

Прискіпливо і неквапливо вивчивши увесь комплекс джерел, що зберегли звістки про похід 860 р., вчені-візантиністи дійшли висновку, що Аскольд і його воєначальники зрозуміли: їм не подолати могутніх фортифікацій Царгорода. А Михаїл, що залишив військо в Малій Азії, у свою чергу був безсилим відкинути ворога. У виголошеній вже по знятті облоги Константинополя своїй другій проповіді Фотій мимохідь згадав про захоплені русами "незліченні багатства". Тому можна припустити, що мирну угоду досягнуто завдяки сплаті контрибуції Русі Візантією.

Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І "сотворил мирное устроение" з Аскольдом. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Найімовірніше, договір було підписано в Константинополі, куди близько 867 р. прибуло посольство з Києва. Русько-візантійська союзна угода 867 р. частково піддається реконструкції, виходячи з подальшого розвитку подій, а також за договором Олега з Візантією 911 р. Є підстави думати, що Візантія у 60-х рр. IX ст. зобов'язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це — надавати військову допомогу імперії. Напевне, Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських — у Київському князівстві. Незабаром після підписання цієї угоди руське військо, виконуючи союзницькі зобов'язання, завдало удару арабам у південному Прикаспії, поблизу м. Абесгуна,— можливо, щоб послабити тиск Арабського халіфату на імперію в Малій Азії.

Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угода, вигідної й почесної для руського князя. Однак подальша доля Аскольда вкрита серпанком таємничості. Джерела втрачають з поля зору його самого й очолюване ним князівство на два десятиліття. Літописи знову згадують про Аскольда лише у зв'язку з появою поблизу Києва його непроханого суперника — Олега, прозваного Віщим. За легендою, 882 року новгородський Олег, приставши човном до дніпровського берега, убив Аскольда і Діра, що князювали в Києві, і сів на князівський престол. За літописним переказом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Якщо вірити легендам, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.




^ Віщий Олег у 882 р. вбиває Аскольда і Діра,

захоплюючи Київ для Ігоря Рюріковича.





Тарас Шевченко. Аскольдова могила. 1846. Папір, сепія, акварель. kobzar.info/kobzar/works/pictures/1846/09/28/15.html




Віктор Васнєцов. “…приймеш ти смерть від коня свого!”

З ілюстрацій до “Пісні про віщого Олега” Олександра Пушкіна.





Віктор Васнєцов. “Князь тихо на череп коня наступив…”

Володимир РИЧКА

^ ПАРАДОКСИ МІСТИФІКАЦІЙНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

Критика № 6, 2005 рік krytyka.kiev.ua/articles/s.5_6_2005.html


Перелік автентичних джерел, що містять відомості про ранню історію Київської Русі, усталений і давно відомий історикам. І, хай це й прикро, сподіватися його поповнення було би марним. Але спокуса все-таки щось до нього додати породила волюнтаристський спосіб історичних реконструкцій, що його полюбляв лідер радянської русистики академік АН СРСР Боріс Рибаков. Він, як відомо, відсував початки появи літописання на Русі на 60-ті роки IX століття, а створення Початкового літописного зводу — на 996–997 роки. У монографії «Давня Русь: Сказання. Билини. Літописи» (Москва, 1963) дослідник висловив припущення, що в «Никонівському літописі» збереглися фраґменти давнього літописного зводу «Літопису Аскольда»:

...Йдеться про кілька записів 867–889 років, які коротко повідомляють про справи «князя руського Осколда», що князював у Києві, ходив походами на Царград і чорноморські володіння Візантії, боровся зі степовими кочовиками — печенігами та болгарами, підкоряв сусідні з Києвом слов’янські племена Древлян та Уличів, імовірно, протистояв норманській аґресії на Полоцьк і Кривичів та, вірогідно, надав право притулку новгородцям, котрих утискали варяги. У розпалі боротьби з печенігами та варягами в 874–875 роках київський князь приймає пропозицію імператора Василія Македонянина про мир з імперією та допускає проповідь єпископа. Опісля на Аскольдовій могилі було поставлено церкву св. Миколая. Це говорить про те, що сам Осколд, очевидно, був охрещений. <…> Можна припускати, що київські річні записи є першим руським літописом князя Осколда, розпочатим у рік хрещення русів.

В українській історіографії закономірним наслідком «рибаковщини» стало те, що статусу історичного джерела набув так званий «Літопис Аскольда» — нібито пам’ятка IX століття, «відроджена» завдяки Михайлові Брайчевському. Захоплені цитації з неї віднедавна можна надибати не тільки в науково-популярній та навчальній, а й у фаховій літературі. Це спонукає продовжити обговорення природи, прийомів і механізмів «відкриття»/«конструювання» національних прадавніх пам’яток (а власне, фальсифікації історичних джерел), започатковане в «Критиці»*.

* Див., наприклад, статтю Григорія Грабовича «Вічне повернення містифікацій» у ч. 12 за 2001 рік або випущену спільно з московським видавництвом «Новое литературное обозрение» фундаментальну монографію Олексія Толочка: «“История Российская” Василия Татищева: источники и известия» (2005).

Рибаков виділив вісім уривків Никонівського літопису як буцімто фрагменти «Літопису Аскольда», оповідь якого, на думку історика, охоплювала трохи більше, ніж два десятиліття від гаданого хрещення русів 867 року до загибелі князя від руки нормана. 1975 року Брайчевський заходився шукати інші фрагменти літописних зведень, що походять із «Літопису Аскольда», й запропонував власну реконструкцію, вперше опублікувавши її на сторінках популярного київського часопису «Київ» (1988, №2) і потім оформивши її як наукову монографію «Літопис Аскольда» (Київ, 2001). Вона ввійшла також до першого тому антології з претензійною назвою «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (2001). Реконструюючи «Літопис Аскольда», Брайчевський дійшов висновку, що

деякі уривки з нього утворили не тільки найдавнішу частину «Повісти временних літ» та інших літописних кодексів; вони були широко використані книжниками Ярослава Мудрого при написанні епізодів, які не мають до Аскольдових часів ніякого відношення. Є два такі цикли: один з них називаємо «Ольговою леґендою», другий — «Володимировою».

На авторову думку, Ярославові книжники вчинили проти Аскольда ідеологічну диверсію, перетворивши його з питомого киянина на норманського зайду та Рюрикового «боярина». Славетні походи на Візантію, що їх у 860, 866 та 874 роках здійснив Аскольд, а також його угоди з греками приписано Олегові та Ігореві. Хрещення Аскольда й так звану «Промову Філософа» в такий самий брутальний спосіб було вставлено в оповідь «Повісти временних літ» про Володимирове навернення. Таке цілковите переоцінення постаті Аскольда в історії Київської Русі спонукає до детального перегляду й ревізії наявного корпусу писемних джерел. Їх свідчення про Аскольда циклізуються довкола таких сюжетів: похід із руської півночі й утвердження княжіння в Києві; похід чи походи на Царгород і, зрештою, смерть від руки чергового претендента на київський стіл.

Уміщене в недатованій частині «Повісті временних літ» літописне «Сказання про прикликання варягів» дало старокиївським книжникам підґрунтя для історичних побудов та інтерпретації історії князівської династії. Виникнення цього сюжету, доводять Єлєна Мєльнікова та Владімір Пєтрухін (див., наприклад: Вопросы истории, 1995, №2), зумовила потреба пояснити обставини укладення «ряду», що реґулював стосунки Рюрика та родоплемінної еліти північноруської конфедерації племен. Залишаючи осторонь питання про історичну достовірність «Сказання», зауважу, що ідейно й тематично воно започатковує писемну традицію про Аскольда й Діра. За свідченням «Повісти временних літ», після того, як Рюрик утвердив владу над слов’янокривицькомерянським населенням північної частини Східної Европи, у нього несподівано знайшлися

2 мужа, не племени его, но боярина, и та испрсистася ко Царюграду с родомъ своимъ. И поидоста по Дньпру, и идуче мимо и узрьста на горь градок. И упрошаста и рьста: «Чий се градок ?» Они же рьша: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдьлаша градоко сь, и изгибоша, и мы сьдимъ родъ ихъ платяче дань козаромъ». Аскольдъ же и Диръ остаста въ градь семь, и многи варяги съвокуписта, и начаста владьти польскою землею, Рюрику же княжащу в Новьгородь.

Так уперше з’являються на сторінках літописного тексту імена Аскольда й Діра. Це повідомлення, вміщене під 862 роком, розмежовує і водночас поєднує історію Києва та Новгорода. Дата його, як і, зрештою, вся рання літописна хронологія, є вельми умовною. Колись Алєксєй Шахматов у «Розвідках про найдавніші руські літописні зводи» (1908) обґрунтовано доводив, що у «Найдавнішому» літописному зводі, який передував «Повісті временних літ», нічого не говорилося про прихід хоч би звідки Аскольда й Діра; їхніх імен там немає — вони з’являються лише в «Повісті временних літ», тобто на початку XII століття після книжної обробки місцевого київського переказу. Звідки її укладачі могли взяти відомості про князів, досі достеменно не встановлено.

Нез’ясованою залишається й етимологія імен Аскольда (Оскольда) й Діра. «Повість временних літ» уважає їх норманами. Такий самий погляд на етнічне походження цих князів успадкувала й пізніша історіографічна традиція. У пізніх «Хронографах» XVI—XVII століть Аскольда й Діра названо племінниками варязького (siс!) князя Кия.

Аріст Кунік, визнаючи імена обох князів за скандинавські, зіставляв їх із давньоісландським Hoskuldr та Dyri («Відомості алБекрі й інших авторів про Русь і слов’ян», 1878). Натомість Дмітрій Іловайський (у розвідці «Історія Росії. Початки Русі», 1996) категорично заперечував варязьке походження князів: Якщо й можна з чимось зблизити ім’я Оскольда чи Осколода, то аж ніяк не зі скандинавськими Хескульд і Аскель, а просто з нашою південноруською річкою Оскол. Що таке ім’я Оскол? Дозволяємо собі запідозрити в ньому слово сокол.

Історики XIX ст. Ґустав Еверс і Степан Ґедеонов уважали, що Аскольд і Дір були угорцями й саме тому місце поховання Аскольда було названо Угорським. Збройною сутичкою Аскольда з войовничими уграми пояснював походження назви цього урочища й Володимир Пархоменко: ...Зіткнення з уграми і місце загибелі Аскольда та його поховання літопис недарма у згоді з народним переказом позначило назвою «Угорське». Переможці угри поставили в Києві свого князя, якого укладач літописного зводу об’єднав з Аскольдом — Дирда або Дира. Десятиліття півтора-два потому, близько 903—907 рр. угра Дирда або Дира скинув родич попереднього київського князя — Ігор за сприяння норманського вікінга Олега.

На думку Пархоменка, Аскольд з’являється в Києві невдовзі після звільнення міста від хозар. Історик вагався, чи був той місцевим а чи Тмутараканським князем.

Боронячи руську етимологію імені Аскольд, Г. Магнер гадав, що воно походить від дієслова сколдырить у значенні «бережений» чи «оберігач». Олексій Толочко натомість стверджував, що імена Аскольда й Діра, найпевніше, «зреконструював» літописець, як це було і з іменами Кия, Щека й Хорива на основі сучасної йому київської топонімії.

Ця князівська пара видається мені також штучною конструкцією вченого монаха початку XII століття. Адже ще в середині XI століття «глибина» історико-генеалогічної пам’яті староруських книжників не сягала, як засвідчують слова київського митрополита Іларіона, далі за Ігоря «Старого». Ретроспективне поглиблення генеалогічного коріння князівської династії та, особливо, відтворення порядку її спадкоємности від Рюрика до Ігоря було засадничим принципом реконструкції давньоруської історії в літописанні. Його застосування відповідало прагненню продемонструвати єдність князівської династії, що в другій половині XI та в XII столітті мало неабияке політичне значення. Як зауважує Єлєна Мєльнікова,

Об’єднання героїв різних, не пов’язаних між собою сказань за генеалогічним принципом, зображення Рюрика першим і єдино законним правителем на Русі, прародителем княжої династії, вимагало перетворення інших переказів і породило суперечності й недоладність оповіді.

Хронологічну послідовність у відомостях про перших київських язичницьких князів, яку вибудували староруські книжники, використав польський хроніст XV ст. Ян Длуґош, щоби обґрунтувати претензії Польщі на Київ. Ототожнюючи київських полян із польськими, він виводив родовід Аскольда й Діра від Кия, якого вважав, відповідно, польським язичницьким князем. Пізніше цю тезу розвинув Матвій Стрийковський, а слідом за ним теорію про слов’янське походження Аскольда засвоїв Феодосій Софонович і автор Київського «Синопсису». На цій хисткій підставі й ґрунтується спопуляризована в Рибакова думка про належність Аскольда й Діра до «династії Києвичів». Вельми приємна для українців, вона, їхніми ж стараннями, міцно вкорінилась у суспільній свідомості.

Проте цю впевненість чи радше самовпевненість поділяють далеко не всі науковці. Для прикладу зацитую висловлювання сучасних англійських дослідників історії Київської Русі Саймона Франкліна та Джонатана Шепарда з праці «Початки Русі: 750–1200» (2000):

не заперечуючи можливости того, що Аскольд і Дір були історичними особами, не можемо сприймати за чисту монету наведену в літописі розповідь про їхнє життя і літописні дати. Цілком можливо, що укладачі «Повісти временних літ» прагнули заповнити пробіли в своїх відомостях, поєднуючи імена, взяті з різних генеалогічних історій і леґенд, у більшменш неперервний ланцюжок. Схожу спробу заповнити пробіл ув історичній традиції можна надибати в Англосакській хроніці, де прибуття принців Кінрика й Кердика датовано заднім числом V століттям.

Може бути, що ім’я Аскольд є тьмяним спогадомвідголоском часів хозарської присутности в Києві. Канадський дослідник Юрій Книш у студії «Таємниця початкової Руси в Києві» (1991) запропонував сміливу, однак небезпідставну інтерпретацію слова «Аскольд» як іранського Асколт у значенні «граничні начальники». До лексикону політичної культури Хозарського каганату цей титул потрапив як запозичення із тюркських степових імперій. Таке припущення видається мені найпереконливішим ізпоміж інших пояснень семантики слова Аскольд чи Оскольдир. Воно узгоджується з літописним тлумаченням походження назви місця поховання гаданого київського князя на «горь, еже се ныне зоветь Угорьское».

«Угорська гора» на південній околиці Києва отримала таку назву зовсім не тому, що під час міґрації угорці там «сташа вежами», як переконує нас літописець, а тому, що там, як доводять Франклін із Шепардом, у давнину розміщувався гарнізон угрів, яких хозари найняли на військову службу. У зв’язку з цим стає зрозумілою парадигма літописного дискурсу, за яким визволення східнослов’янських союзів племен від хозарської залежности тісно пов’язано з фактом фізичного усунення від влади Аскольда й Діра, що його вчинив новгородський узурпатор київської спадщини — питомий варяг Олег.

Чим же була Аскольдова Русь? Чи можна вважати її державою в строгому розумінні цього слова — зі своєю територією, апаратом влади та розвинутою писемністю?

На думку Брайчевського, епоха Аскольда «в розвитку Русі була визначальним рубежем. Саме тоді завершується формування давньоруського феодалізму і Давньоруської держави». Спираючися на повідомлення арабських авторів алІстахрі, ІбнХаукаля та алМасуді, дослідник доводив, що в середині — на початку другої половини IX століття в Східній Європі існувало три об’єднання східнослов’янських племен: Куявія, Славія та Арсанія (Артанія). Ці об’єднання локалізувались, відповідно, в Середньому Подніпров’ї, Ладозі та в Надазов’ї. Куявія — це і є держава Аскольда. До її складу входили землі полян, древлян, дреговичів і південно-західної частини сіверян (разом із Черніговом). Однак «Повість временних літ» засвідчує, що Аскольд і Дір володіли лише землею полян («польською землею»). Це підтверджує і звістка Новгородського Першого літопису молодшого ізводу: «беста княжаща в Киеве и владеюща полями [полянською землею. — В.Р.]; и беша ратни с древляны и с улици».

Тільки у Никонівському літописі Аскольдові приписуються грандіозні експансіоністські заміри: «воеваша Асколд и Дир полочан и много зла створиша». А в записі 864 року сказано про загибель «от болгар» Осколдова сина. Звідки така поінформаність літописця XVI століття? Чи справді він спирався на невідоме нам раннє джерело, яке уявлялося Борісу Рибакову: давно забутим, загубленим ще в епоху Київської Русі древнім аркушем (можливо, невідомим навіть Несторові), що виринув на світ із глибин московських архівів у зв’язку з ґрандіозною роботою, яку провели російські історики, готуючи такі монументальні історичні праці, як Воскресенський літопис, Никонівський літопис, Степенна книга, лицьовий звід та інші.

Блок статтей Никонівського літопису «О князи рустемъ Осколде» та «О пришествии Руси на Царьград» укладач цього історичного твору запозичив із ґрандіозного за обсягом компілятивного компендію XVI ст., відомого в науці під назвою «Руського хронографа». Своєю чергою, його джерелами про події візантійської історії IX ст. була, як установили дослідження Алєксєя Шахматова, а пізніше Боріса Клосса й Олєґа Твороґова, скорочена переробка «Хроніки Зонари» — «Параліпомен», знана за рукописним збірником початку XVI ст. Отож цей блок виписок із Хронографа, яким послуговувався укладач Никонівського літопису, вважати окремою, завершеною та самостійною літописною пам’яткою — найдавнішим протографом «Повісти временних літ» текстологічних підстав немає.

Так само немає вагомих підстав називати Аскольдову Русь державним чи навіть хай ранньодержавним утворенням. Брянський дослідник Євґеній Шинаков у фундаментальній монографії «Утворення Давньоруської держави: Порівняльноісторичний аспект» (2002) арґументовано стверджує, що наявні археологічні дані VIII — першої половини IX століть

показують відсутність чіткої ієрархії городищ і особливо великих, укріплених та багатих центрів, які можна було б контамінувати з князем і дружиною, що не дає змоги говорити про формування загальнополянської княжої влади, а питання про державу «адДір» вельми суперечливе. <...> До середини IX віку поляни — конгломерат землеробських протогородів етапу вождівств.

Серед арґументів, які наводяться в науковій літературі на користь твердження щодо існування в Середньому Подніпров’ї в часи Аскольда ранньодержавного утворення, чи не найголовнішим уважається похід Русі під проводом київського князя на Царгород. Оскільки його потрактовують ще й як першопоштовх до створення «Літопису Аскольда», варто зупинитися на цьому сюжеті детальніше.

Оцю оружну виправу «Повість временних літ» датує 866 роком: «Въ льто 6374 (866), — сповіщає літописець, — Иде Аскольдъ и Диръ на греки, и прииде <...> и въ двою сотъ корабль Царьградъ оступиша».

Нападники вдало обрали час для військової виправи. Візантійський імператор Михаїл тоді перебував у далекому воєнному поході, через що в Царгороді не залишилося досить воїнів, щоб захистити столицю. Отримавши звістку про її облогу, імператор спішно повертається та з великими труднощами пробирається до міста. Грекам здавалося, що поразка неминуча. Вся надія була лише на Бога. Зачинившись у церкві святої Богородиці Влахернського монастиря, імператор разом із патріярхом Фотієм усю ніч творили молитви. І на ранок таки сталося чудо! На морі знялася шалена буря з вітром, яка розмела, мов ті скіпки, ворожі лодії: «безбожныхъ Руси корабля смяте, и к берегу приверже, и изби я, яко мало их от таковыя бьды избьгнути и въ свояси возъвратишася».

Опис походу Русі на Царгород, що насправді відбувся в червні 860 року за імператора Михаїла, вміщено й у так званих доповненнях до «Хроніки» Георгія Амартола й текстуально, крім першої фрази, збігається з аналогічним описом «Повісти временних літ»:

Царь же на Агаряны изыде воевать, Оорифаита в Костянтинь градь оставивь. Дошедшоу емоу Чърныа Рькы глаголемы, и се абие вьсть емоу епархъ посла, яко Роусь на Костянтинь град идоу, Аскольд и Диръ, и тьмь царь прочь поиде. Роусь же , вноутрь Соуда вшедше, много оубиство христианомъ створиша, и пришли бо бяхоу въ двоюстоу лодеи, Костянтинь градъ остоупишя. Царь же дошед едва въ град вниде и съ патриархомъ Фотиемь к соущии церкви святыя Богородица Влахернь, и абие пакывсюнощноую молбоу створиша. <…> Таче божествноую святыа Богородица ризоу с пьсньми изнесша, в мори скоутью омочивше. Тишинь же соущи и морю оукротившоуся, абие буря съ вьтромъ въста и влънамъ велиемъ въздвигшимся за собь, безбожных Роуси лодиа възмяте, и ко берегоу привержени избиени, яко мало от них от таковыа бьды избьгноути и въ своаси с побьждениемъ възратишася.

Цю оповідь перенесено до «Повісти временних літ» із так званого Початкового літописного зводу, куди, своєю чергою, потрапила через посередництво створеного на Русі «Хронографа по великому изложению». У «Новгородському першому літописі», де збереглися нашарування «Початкового літопису», похід Русі на Константинополь не датовано і його призвідців не названо на ймення. Не було імен Аскольда та Діра й у первісному грецькому тексті візантійської «Хроніки» Георгія Амартола, якою послуговувалися укладачі «Повісти временних літ», складаючи літописну статтю 866 р. Їх унесено в текст однієї з груп пізніх списків «Хроніки» з літопису через посередництво «Літописця Еллінського й Римського», за якими Васілій Істрін підготував до видання завершення «Хроніки» Георгія Амартола.

Візантійський патріярх Фотій, який був свідком облоги Царгорода варварами «з півночі», також не знає імен їхніх вождів. Йому Русь уявлялася народом «не славним», таким, якого ромеї і не вважали за народ. До походу на Візантію він був «не звістний — та здобув ім’я, незначний — та став славним, зневажений і бідний та дійшов високого становища».

Не наводить імен вождів войовничих русів й укладена при дворі Костянтина Багрянородного (між 945—959 роками) візантійська хроніка «Продовжувача Теофана», яка зпоміж інших подій, пов’язаних із життям та діяльністю Михаїла III (842—867) також сповіщає про їх вторгнення в околиці Константинополя:

Потім набіг росів (це скитське плем’я, неприборкане й жорстоке), які спустошили ромейські землі, сам Понт Євксинський пустили з димом й оточили місто (Михаїл у той час воював із ісмаїлітами).

Тільки «Повість временних літ», намагаючись надати рис достовірности літописній оповіді 866 року, а головне — підтвердити старожитність київської князівської династії, стверджує, що цей похід на Візантію відбувся під орудою Аскольда й Діра. Ще Шахматов було встановив, що імена цих князів у Найдавнішому літописному зводі, який передував «Повісті временних літ», не фіксуються, а були наслідком книжної обробки місцевого київського переказу. Дмітрій Ліхачов, коментуючи статтю «Повісті временних літ» 866 р., висловив припущення, що імена Аскольда й Діра вставив у літописний текст із грецького перекладу «Хроніки» Георгія Амартола переписувач або руський перекладач із якогось іншого джерела. Ним, на думку дослідника, міг бути народний переказ. Однак аналіз слововжитку руського перекладу «Хроніки», що його здійснив Ніколай Дурново, з’ясовує, що слів, які могли б указувати на руське походження перекладача, «мізерна кількість порівняно з обсягом усього словникового запасу перекладу, в якому нараховується 6800 слів». Дослідник дійшов висновку, що руський перекладач працював над перекладом «Хроніки» разом із південним слов’янином в XI ст. Чи не цим і пояснюються болгарські та угорські (паннонські) сюжети в Аскольдовій біографії?

У Никонівському літописі Аскольдів похід на Діра згадано чотири рази. Цей блок відомостей детально проаналізував Твороґов і текстологічно довів, що в перших двох випадках ці оповіді було запозичено зі згадуваного «Руського Хронографа» й доповнено літописним джерелом, близьким до Софійського першого літопису. Джерелами ж повідомлення про похід Аскольда й Діра в Никонівському літописі під 866 роком та в недатованій статті «О князе русском Оскольде» була скорочена переробка «Хроніки Зонари», де переписувач додав імена князів, відсутні в її праджерелі.

Аскольд у літописній реконструкції Брайчевського також здійснює чотири походи на Константинополь. Перший із них — тріюмфальний — припадає на 860 рік. Ця дата є першим роком «Руської ери» — особливого літочислення, яке запровадив автор/укладач «Літопису Аскольда». Зреконструйована стаття є контамінацією різних за обсягом фраґментів «Повісти временних літ». Розпочинає її перше речення статті 866 року про похід Аскольда й Діра, за яким одразу вміщено фраґмент статті 907 року про похід Олега (ту частину, де йдеться про данину та мир), далі — великий текстуальний блок зі статті 986 року про Володимирів «вибір віри» з промовою «Філософа» (Кирила) включно.

Усі ці дуже істотні переміщення чималого масиву тексту «Повісти временних літ» — цілісної за задумом та ідейним наповненням пам’ятки початку XII століття, Брайчевський текстологічно не обґрунтовує. Якихось надійних джерел, на підставі яких можна було б додати бодай дещицю чогось нового про «Аскольдове хрещення» Русі й улаштування тут у 60х роках IX століття митрополичої катедри, сучасна наука у своєму розпорядженні не має.

Ці гіпотетичні побудови оперто на давню історіографічну традицію, яка щонайтісніше поєднала оружну виправу Русі під проводом Аскольда на Константинополь із подальшим його наверненням. Вона ґрунтується передусім на повідомленні статті Никонівського літопису «О князе русском Осколде», у якій похід Аскольда й Діра на греків справляє враження безпосередньої причини наступного хрещення русів, які зазнали поразки. Однак нині з’ясовано, що в праджерелі цієї статті, «Хроніці Зонари», поразка русів у поході 860 року та їх хрещення за Василія Македонянина та Ігнатія ніяк не пов’язані. Одначе вважається, що саме цю подію яскраво змальовано в «Окружному посланні» патріярха Фотія:

І не тільки сей нарід [болгарський. — В.Р.] змінив давнійшу безбожність на віру в Христа, але й той нарід, про якого так часто багато казано, той що переважає всіх щодо суворої вдачі й охоти до убивання, себто звана Русь, що опановавши окольних і з того загордувавши, підняла була руки на державу Ромейську. Тепер і вони перемінили еллінську (тобто язичницьку) і безбожну віру, в якій перебували раніше, на чисте і непокривджене служіння Христу і радо вступили поміж наших підвладних й приятелів намість недавнього грабування й великої відваги супроти нас. І так розпалило їх жадання віри (кличе Павел слава Богу во віки!), що прийняли єпископа і пастиря, і вдалися надзвичайно ревно і пильно до служіння Христу. (Переклад Михайла Грушевського.)

Про хрещення Русі в IX ст. писав пізніше й імператор Константин VII Багрянородний у життєписі про свого діда Василія I Македонянина:

І нарід руський, необорний і безбожний нахилив він [імператор Василій. — В.Р.] до угоди, щедро роздаючи одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ними спокій і згоду, умовив їх прийняти спасенне хрещення і прихилив до прийняття архієпископа.

Звернімо увагу, що Аскольда в цих текстах також жодного разу не згадано, а Русь прямо не пов’язувано із Середнім Подніпров’ям. Історики механічно поєднали повідомлення «Повісти временних літ» про похід Аскольда на греків із візантійськими описами хрещення Русі, вважаючи її, самозрозуміло, київською.

Проте проблема походження Русі в науці не зводиться тільки до слов’янської етимології цього слова. Попри потужну хвилю неонорманізму, що знялася останнім часом у пострадянській історіографії, вельми перспективним напрямом дослідження першопочатків Русі є так звана АзовськоТмутараканська теорія. На основі повідомлень візантійських та арабських авторів вона обґрунтовує розташування прабатьківщини русів на Таманському півострові, з центром у Тмутаракані. Ґарнізон цієї добре укріпленої фортеці складали руси. Саме звідси вони відправлялись у воєнні походи проти ворогів свого політичного союзника Хозарії — каспійських мусульман і візантійців. 860 року «руси, що живуть біля Тавру», здійснили переможний похід на Константинополь. Саме після цього вони виступають як нова, цілком самостійна історична сила.

Так уважає й відомий французький дослідник Жан-П’єр Ариньйон. Проаналізувавши текстологічні особливості Фотієвих проповідей, він дійшов висновку: Руси, що нападають на Константинополь 18 червня 860 р., в жодному разі не приходять з Руської держави, вже заснованої на «шляху з варяг у греки». Ці руси є членами варяго-слов’янського племені, яке зробило чи не останній свій напад і підійшло до столиці Візантії після тривалих і далеких мандрів. Після невдачі свого походу руси повертаються туди, звідки вони відпливали, тобто в Тавриду-Хозарію, де місія Костянтина-Кирила відразу поспішає навернути їх до віри. Її результатом і стало знамените «Фотієве хрещення» частини русів.

Отож «Аскольдове хрещення» Русі, як можна виснувати з наявних джерел, виявляється не більше ніж історіографічним мітом. Це, очевидно, добре розуміли такі блискучі ерудити-інтелектуали, як митрополит Іларіон, Яків Мніх та інші книжники, що гуртувалися при дворі Ярослава Мудрого. Тому-то в славнозвісному «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона немає жодного слова про Аскольда та хрещення Русі Київської в 60-х роках IX століття. А такий прецедент мав би вагоме значення для обґрунтування ідеї священної держави, створення сонму власних святих. Другий Аскольдів похід на Царгород з «Аскольдового літопису» відповідає статті «О пришествии агарянъ Царьградъ» Никонівського літопису: Множество съвкупившеся агарянъ прихождаху на Царьградъ и сия множицею творяще. Слышавше же киевстии князи Асколдъ и Диръ идоша на Царьградъ и много зла сътвориша.

Михайло Брайчевський, датуючи цей похід 863 роком, обмежився у реконструкції лише констатацією достовірности цього епізоду. Утрачені його фраґменти він надолужив доповненнями про діяль­ність Аскольда, запозиченими зі статті 945 року «Повісти временних літ» про мирну угоду Ігоря з греками, статті 989 року про прибуття з Греції до Києва церковних будівничих, статті 986 року про відвідини Києва «послами з Риму».

Більшість статтей «Літопису Аскольда» текстуально збігаються з відповідними статтями передусім «Повісти временних літ» і, зрозуміло, Никонівського літопису. Наприклад, стаття 864 року «Літопису Аскольда» відповідає статті 858 року «Повісти временних літ»; 865 року — 898 рокові з «Повісти»; 874 рік — 912 рокові. Третій Аскольдів похід на греків хронологічно й текстуально відповідає статті 866 року з «Повісти временних літ». Четвертий Аскольдів похід у реконструйованому літописі датується 974 роком і переповідається за повідомленням «Повісти» під 912 роком про те, як Олег відправляв послів до Константинополя. При цьому історичні джерела, референції та біблійні алюзії, які визначали ідейний зміст цих повідомлень, залишилися нерозкритими. Либонь, саме тому ця спроба реконструкції виявилася курйозною.

«Літопис Аскольда» назагал не містить оригінальних, відмінних від відомих нам літописних текстів звісток. За винятком хіба що кількох сюжетів, де йдеться про охрещення за Аскольдової участи печенізьких ханів Мстигая та Кучуга, а також статті 24 року за «Руською ерою», або 864 року, такого змісту: «Завершилося Велике коло...». Направду, все вертається «на круг свій». На мій погляд, ці слова є добрим епілогом до всього реконструйованого твору, який лише створює ілюзію реальности історичних подій, що їх відтворює.

Називаючи «Літопис Аскольда» реальністю, що явлена нам в історіографічних відчуттях, я, проте, таки вважаю його яскравою пам’яткою української суспільно-політичної думки, але не IX, а XX століття, і, додам, сміливим викликом високочолого київського науковця радянському офіціозові в науці з її ущербним комплексом «старшого брата».


Петр ТОЛОЧКО

^ РУСЬ — РУСКАЯ ЗЕМЛЯ

Еженедельник «2000» №31 (519) 6–12 августа 2010 г. 2000.net.ua/2000/aspekty/nasledie/68091

Публикуется в сокращении


«Древнеруская народность. Воображаемая или реальная» — так называется новая книга историка и археолога, академика Петра Толочко. Его работа посвящена этническому развитию Киевской Руси — теме дискуссионной и болезненной, горячо обсуждаемой не только историками, но и широкой общественностью как на Украине, так и в России и в Беларуси. Сегодня мы начинаем публикацию отдельных глав из «Древнеруской народности». Первый фрагмент посвящен происхождению названия «Русь» и тому, где находился центр государства, носившего это имя.

Раннегосударственное образование Русь, которое сложилось в Среднем Поднепровье в конце VIII — начале IХ вв., являлось непосредственным предшественником Киевского государства. Характерной особенностью этой новой политической структуры было то, что оно обрело название неизвестное в восточнославянской среде — «Русь».

Откуда он позаимствован славянами? На этот вопрос исследователи отвечают уже в продолжении добрых двухсот лет, но единого мнения нет до сих пор.

Много споров ведется и относительно местоположения восточнославянской Руси или так называемого Руского каганата. Известия арабских авторов IX в. о стране Русов, царя которых зовут «хакан русов», не находят среди исследователей единодушного толкования.

Какими же аргументами поддерживают названные исследователи свою концепцию? Прежде всего, априорным убеждением в том, что Руский каганат основали шведы, обретшие название Ros, Rus, или Русь от финского Ruotsi. Второй аргумент сводится к тому, что в пределах всего восточнославянского региона для столь раннего времени, кроме Ладоги, не было никакого другого крупного военно-торгового центра, который бы мог претендовать на роль столицы.

Еще одним доказательством «небытия» Киева в IX в. является отсутствие на его территории восточных монет двух последних третей IX в.

Для характеристики торговых связей Киева с Востоком абсолютно неважно, каким временем датируются клады, важно как датируются содержащиеся в них монеты. Редко какой клад состоит из одновременных монет, большей частью эти ценности собирались, изменяя свой состав под воздействием рынка, в продолжении нескольких столетий. Последняя монета в кладе вовсе не указывает на дату его зарытия, а лишь свидетельствует о том, что с этого времени сокровища больше не пополнялись новыми монетами. Разумеется, есть в Киеве и монеты второй половины IX в. Это аббасидские диргемы, чеканенные в Багдаде, Бердаа и других городах (771–890 гг.), тагеридские диргемы, происходящие из Шаша, Мерва и Самарканда (862–878 гг.), саманидские диргемы из Шаша, Самарканда и Балха (893–906 гг.).

Не более убедительным является и аргумент, согласно которому, говорить о Южной Руси IX в. не позволяет якобы полное отсутствие каких-либо скандинавских находок ранее X в. в Киеве и на всем Среднем Поднепровье.

Однако причем тут Русь? В летописи северные пришельцы выступают под названием «варяги». Чудесное их превращение в «русов» происходит только после прихода в Киев. На Киев Олег выступил, «поимъ воя многи, варяги, чюдь, словЪни, мерю, весь, кривичи». После овладения Киевом он провозгласил его матерью городам руским, а северная дружина получила наименование «Руси». «И сЪде Олегь княжа въ КиевЪ, и рече Олегь: «Се буди мати градомъ русъкимъ. И бЪша у него варязи и словЪни и прочи прозвашася русью»

Летописцы и позже будут четко отличать русичей от варягов и даже от новгородских словен. В 1015 г. Ярослав выступил из Новгорода на Киев с одной тысячью варягов и «прочими воями». Навстречу ему из Киева вышел Святополк, «пристрои бещисла вои, Руси и печенЪгъ». После утверждения в Киеве, уже Ярослав становится обладателем руской дружины. Для нового похода против Святополка и Болеслава он «совокупивъ Русь, и варяги и словЪнЪ». Во всех других известиях о варягах (ст. 944, 980, 1024, 1036, 1043 гг.), которых киевские князья привлекали для участия в военных кампаниях, нет и намека на то, что они были еще и русами. В рассказе 1043 г. о походе руских на Константинополь содержится прямое противопоставление «руси» варягам. Подойдя к Дунаю руская дружина начала советовать Владимиру прекратить поход и только по настоянию варягов он был продолжен. «И рекоша же Роусь Володимеру: «станемь здЪ на полЪ.» А Варязи рекоша: поидемь подъ городъ»

Если на севере (в том числе и в Скандинавии) этноним «Русь» практически не обнаруживается, то для Среднего Поднепровья он был органичным уже с сарматского времени. Впервые народ под этим именем (Hros, Rhos) встречается в сочинении VI в. сирийца Захария Ритора. В географическом очерке земель и народов, обитавших к северу от Кавказа, созданном продолжателем Захария Ритора, дается конкретное местоположение «Росов». Оно находилось где-то поблизости от амазонок. Анализ сведений Псевдо-Захария в сопоставлении с археологическими материалами, выполненный Б. А. Рыбаковым, показывает, что географически область народа «Рос» должна была соответствовать юго-восточной окраине антских племен, где древние славяне уже в первые века н. э. смешивались с сарматами (росоманы, роксоланы). В действительности, как следует из сообщений арабских авторов IХ в., первичным следует считать этническое значение названия «русь», хотя уже в это время оно имело также географическое и политическое содержание.

В арабской литературе оно впервые встречается в сочинении ученого IХ в. Аль-Хорезми. В «Книге картин земли», написанной между 836 и 847 гг., он упоминает реку Д'рус (Данапрос — Днепр), которая берет начало из горы Джабал-Рус. Ибн-Хардадбег, написавший в 80-е г. IХ в. «Книгу путей и стран», говорит о купцах ар-Рус, которые являются одной из разновидностей славян. Сочинение неизвестного автора IX в. «Худуд-ал-Алам» сообщает, что «страна русов находится, между горой печенегов на востоке, рекой Рутой на юге и славянами на западе. А царя их называют хакан русов». Свидетельства иностранных источников IX в. о военной активности русов на Черном море находят свое подтверждение в отечественных летописях. «А ДнЪпръ втечетъ в Понетьское море жереломъ, еже море словеть Русское». Ни Ильменское озеро, ни Балтийское море, по которым бороздили варяги, такого названия не имели.

Из сообщений о походах русов в Крым, Амастриду, на Каспий и Кавказ можно придти к выводу о сравнительно большом их государственном образовании, располагавшим значительными людскими и материальными ресурсами. О малозаселенном волховско-ильменском крае в IX в. этого не скажешь. Практически, невозможно представить себе, как в условиях раннего средневековья можно было регулярно осуществлять военные экспедиции из волховско-ильменского далека на Кавказ и в Византию. И уж совсем невероятным кажется то, что предполагаемый Руский каганат в бассейне Волхова, не отличавшийся воинственностью по отношению к своим соседям и, кстати, совсем не замеченный ими, наводил ужас на народы и страны, удаленные от него за несколько тысяч километров.

Я не знаю, корректен ли вообще вывод о Руском каганате IX в. Так его называли арабские географы, но так ли он именовался самими славянами? Летописные известия дают серьезные основания сомневаться в этом. Начиная от времен Кия и до утверждения в Киеве Олега, летопись говорит исключительно о княжеском титуле первых восточнославянских правителей. Кий «княжаше в родЪ своемъ», Рюрик «княжащу в НовЪгородЪ», Аскольд и Дир «княжита» в Киеве, Игорь «княжич», Олег «сЪде княжа въ КиевЪ». Ни о каких киевских «хаканах» летописцы не знают, скорее всего их и не было в природе. Это восточные авторы называли руских князей знакомым и привычным им титулом «хакан». В скандинавских сагах, как известно, они именуются конунгами. В свою очередь руские летописцы называли правителей Хазарии князьями: «Поляне вдаша отъ дыма мечъ, и несоша Козари ко князю своему». Иногда руские летописцы понимали титул правителя Хазарии как его имя. «Иде Святославъ на Козары: слышавше же Козари, изидоша противу съ княземъ своим Каганомъ». Что касается представления руских послов 838 г. в Константинополе, то его можно отнести на счет дипломатического этикета. Они ведь знали, что титул «хакан» в это время ровнялся титулу «императора», а поэтому и сказали Феофилу, что посланы к нему не каким-то неизвестным князем, а хаканом Руси.

Однако как бы ни называлась начальная Русь, княжеством или каганатом, искать ее следует не на далеком севере, а на юге восточнославянского мира, соседствовавшие с Хазарским каганатом. Такой вывод вытекает из сообщений о славянах и руси всех арабских авторов, а также так называемого «Баварского географа». В перечислении им племен и народов Средней и Восточной Европы Ruzzi, в которых несомненно следует видеть Русь, названы вслед за Coziri, т. е. хазарами.

Вероятно, к числу аналогичных свидетельств следует отнести и показания руской летописи. Из буквального содержания записей «Повести временных лет» явствует, что непосредственными соседями Хазарии были поляне, северяне и вятичи. «А козыри имаху на полянЪх, и на сЪверЪх и на вятичЪхъ имаху по бЪлЪ и вЪвирицЪ от дыма». Несколько позже хазаре распространили даннические отношения и на радимичей. О каких бы-то ни было связях Хазарии с далекими словенами и кривичами в летописи не говорится. Они, как и их финно-угорские соседи, взаимодействовали со скандинавами. «Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словЪнех, на мери и на всЪхъ кривичахъ»

В таких условиях на севере и северо-востоке восточнославянского мира могли образоваться какие-то раннегосударственные образования. В пользу этого свидетельствует запись Новгородской первой летописи, сообщающая, что «въ времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени, и Кривици и Меря: СловенЪ свою волость имЪли, а Кривици свою, а Мере свою; каждо своими родомъ владяше». Подтверждение находят эти слова и в археологии. Здесь выявлены остатки укрепленных центров — Рюрикового городка под Новгородом, Изборска под Псковом, Сарского городища под Ростовом, которые, вероятно, и являлись, в свое время, административными племенными средоточиями.

«Повесть временных лет» говорит о даннических отношениях словен, кривичей, мери и чуди с варягами под 859 г., но, судя по всему, они сложились значительно раньше. В Новгородской первой летописи отмечено, что дань эта сопровождалась насилием варягов над местными племенами, приведшим в конце концов к их восстанию. «И въсташа СловенЪ и Кривичи и Меря и Чюдь на Варягы и изгнашая за море; и начаша владЪти сами собЪ и городы ставити». Как полагает В. В. Седов, оно могло быть осуществлено только сложившейся военно-политической конфедерацией, объединившей словен, псковских кривичей и мерян.

Через какое-то время конфедераты рассорились и пригласили на княжение варяга Рюрика. Из разноречивых свидетельств летописей о первичном месте «сидения» Рюрика, где фигурирует Ладога и Новгород, можно сделать вывод, что он сначала пришел в Ладогу, бывшую опорным пунктом варягов, а затем перебазировался в Новгород. В отличие от Ладоги, где Рюрик просто «сЪде», в Новгороде он «сЪде ту княжа», что вероятно свидетельствует о его более высоком политическом статусе.

Кроме археологии в пользу Киева как политического средоточия ранней Руси свидетельствуют и письменные источники. В недатированной части «Повести временных лет», в рассказе об основании Киева, содержится глухое известие о ранних отношениях его с Хазарией. Последняя пыталась подчинить Киев своему влиянию, а киевляне, выплатив дань обоюдоострыми мечами, будто бы, показали всю тщетность хазарских намерений. Тем не менее Киев вплоть до утверждения в нем Аскольда и Дира (60-е гг. IX в.) пребывал в даннической зависимости от хазар. На вопрос пришельцев: «Чий се градокъ?», киевляне ответили, что являются наследниками Кия, Щека и Хорива и платят дань хазарам: «А мы сЪдимъ родъ ихъ платяче дань козарамъ»

Ни один другой центр Среднего Поднепровья, кроме Киева, не может претендовать на то, чтобы из него осуществлялись далекие походы на Византию. Если о военных акциях русов в Амастриду и Крым это можно лишь предполагать, то поход 860 г. на Константинополь определенно организован Киевом. В этом нетрудно убедиться, ознакомившись с первыми датированными статьями «Повести временных лет». В них события руской (киевской) истории увязаны с византийской. Летописец отмечает, что начало царствования императора Михаила III, по существу стало и началом дипломатического признания Византией Руси: «Наченшю Михаилу царствовати, нача ся прозывати Руска земля»

Неоспоримым доказательством этому являются также находки в Киеве византийских монет. Наиболее ранние из них (херсонеского чекана) принадлежат Михаилу III (842–867 гг.), Василию Македоняну (867–886 гг.), а также Василию I и Константину (876–879 гг.). Монеты названных императоров встречены и в других пунктах Среднего Поднепровья. По свидетельству В. Б. Антоновича в значительном количестве они найдены в Триполье (древнеруский город Треполь).

В Ладоге или Рюриковом городке таких свидетелей руско-ви­зан­тийских контактов для этого времени практически нет. Конечно, это было бы невероятным, если бы именно отсюда осуществлялись посольские визиты и военные экспедиции в Византию.

Вопрос о местонахождении ранней Руси вполне удовлетворительно решается и без привлечения свидетельств арабских авторов. Для этого достаточно показаний и отечественных источников. Выше уже шла речь о том, что этнонимом «русь» с первых летописных сообщений связывается исключительно с югом восточнославянского мира. Русами не были не только варяги, но даже словене и кривичи. Характерно, что и «Правда Руская» называет русами только жителей киевского юга. «Аще ли будеть роусинъ, любо коупець..., любо словенинъ». В последующем термин «русь» распространился на всех восточных славян, как и на всю территорию их расселения, однако в летописях ХI—ХIII вв. всегда употреблялся в двух географических значениях. В широком — «Русь» или «Руская земля» обозначали все государственное пространство, в узком — только собственно южноруские земли, составлявшие ядро Киевской, Черниговской и Переяславской земель.

В 1147 г. Черниговский князь Святослав Ольгович, находившийся в городе Неринске на Оке, получил известие о захвате Чернигова и Стародуба его двоюродными братьями Владимиром и Изяславом Давыдовичами. «В то же веремя прибЪгоша из Руси дЪцкы и повЪдоша ему Володимира в Чернигове, а Изяслава у СтародубЪ». Изгнанный из Киевской земли князь Ростислав Юрьевич прибежал к отцу в Суздаль и сообщил ему, что занятию им киевского стола будто бы хочет «вся Руская земля и Черныи Клобукъ». В свою очередь, Юрий Долгорукий, оскорбленный изгнанием Ростислава, воскликнул: «Тако ли мнЪ части нЪту в Рускои земли, и моимъ дЪтемЪ»

Из переговоров Вячеслава Владимировича со смоленским князем Ростиславом Мстиславичем следует, что Руская земля в узком значении этого слова была своеобразным синонимом киевскому столу. Вячеслав сообщает, что Изяслав Мстиславич, которого он называет сыном. «Сe пакы добыв Рускои земли, и на мнЪ честь положилъ, и посади мя в КиевЪ»

В статье 1154 г., рассказывающей о новой попытке Юрия Долгорукого овладеть Киевом, говорится: «Томъ же лЪтЪ поиде Дюрги с Ростовци и съ Суждальци и съ всими детьми в Русь». После убийства Андрея Боголюбского, собравшиеся во Владимире бояре говорили: «Князь нашь убьенъ, дЪтЪ у него нЪтутъ, сынокъ его малъ в НовЪгородЪ, а братья его в Руси». В ответ на сообщение Рюрика Ростиславича о желании пойти в поход на Литву, его киевский соправитель заявил: «Брате и свату, ажь ты идешь изо отчины своея на свое орудье, а язь пакы иду за ДнЪпръ своих дЪля opудЪи, а в Рускои землЪ кто ны ся останеть»

Подобных примеров в летописях множество. Аналогично киевским Русь в узком значении понимали и удельные летописцы. В связи с поставлением архиепископа Ильи Киев посетил игумен новгородского Георгиевского монастыря Дионисий: «Въ то же лЪто ходи игуменъ Дионисии съ любовью въ Русь». Поставленного на новгородское архиепископство Мартирия «приведоша из РусЪ»

Когда на Руси появилось несколько городов с названием Переяславль, первый из них стал упоминаться с обозначением «Руский». Особенно характерно это для владимиро-суздальских летописцев.

Территориально Русь в узком значении определяется своеобразным треугольником, образованном тремя древнейшими городами Среднего Поднепровья — Киевом, Черниговым и Переяславлем. Если о Киеве и Переяславле, как центрах Южной Руси, говорится в летописи вполне определенно, то о Чернигове опосредованно. Летописное сообщение о том, что братья убитого Андрея Боголюбского находились в Руси, продолжено рассказом о прибытии к ним в Чернигов владимирского посольства. «ПриЪхавше посли повЪдоша рЪчь дружинину, сущю ту Михалку и Всеволоду Юрьевичема с нима, у Святослава князя в ЧерниговЪ»

Из летописных сообщений о соправительстве Рюрика Ростиславича и Святослава Всеволодовича можно сделать вывод, что собственно Русью в ХII—ХIII вв. были владения, принадлежащие великокняжескому столу, то есть Киевская земля. На западе граница между ней и Волынью проходила по реке Горыни. Как киевские летопись называет тут Пересопницу, Дорогобуж, Шумск, Тихомль и некоторые другие. В 1148 г. великий киевский князь Изяслав Мстиславич наделил сына Юрия Долгорукого Ростислава городами Божским, Межибожьем, Котельницей и еще двумя неназванными, которые принадлежали киевскому столу. Задачей Ростислава, судя по разъяснению Изяслава, была охрана с запада Руской земли. «Волость ти есмь далъ, яко ни отець того вдалъ, что я тобЪ вдалъ, и еще есмь и Рускои земли приказала стеречи тобЪ»

По условиям мирного договора между Изяславом Мстиславичем и Володимирком Галицким, последний обязывался вернуть захваченные киевские города, именуемые летописью «рускими». «Но на томъ цЪлуи крестъ честьныи, что за тобою городовъ Рускихъ, то ты все възвороти». Вернувшись «у Рускую землю», Изяслав послал «посадники своя въ городы, на них же бяше хрестъ цЪловалъ Володимиръ, въ Бужескъ, въ Шюмескъ, въ Тихомль, у Выгошевъ, у Гноиницю»

На левом берегу Днепра пределы Руси в узком значении, по-видимому, не простирались дальше линии Новгород-Северска, Глухова, Путивля, а также Посульской оборонительной линии. К тому же, в ХII—ХIII вв. летописцы относили коренные земли Черниговского и Переяславского княжеств к внутренней Руси не столько на основании современных им реалий, сколько на основании сохранявшихся в народе традиций отождествления их с исторической Русью.

Нет сомнений, что летописные свидетельства в целом очертили именно ту начальную Русь, которая стала ядром Киевского государства. Можно думать, что и Константин Порфирородный имел в виду среднеднепровский регион, когда говорил о внутренней Руси. Искать ее на севере или северо-востоке восточнославянского мира нет никаких оснований. На карте Идриси ХII в. этот регион назван «Внешней Русью».

Очерченная на основании позднейших летописных свидетельств внутренняя Русь занимала территорию, где сидели когда-то поляне, северяне (черниговские) и древляне. При определенных уточнениях можно утверждать, что эти три племенные объединения и составили раннюю Русь. Ведущая роль в их политической интеграции принадлежала полянам, что и счел необходимым отметить специально летописец: «Поляне, яже ныне зовомая Русь».

Подводя краткий итог сказанному, можно сделать следующие выводы.

Начальная Русь (по терминологии восточных авторов — Руский каганат) находилась на юге восточнославянского мира, в среднеднепровском регионе и была западным соседом Хазарского каганата. Образовалась на основе полянского и северянского союзов племен, с последующим включением территории древлян. Ее административно-политическим средоточием изначально был Киев. На каком-то этапе, «по смерти братьЪ сея» (Кия, Щека и Хорива), Киев попал в данническую зависимость от хазар, которая, судя по всему, не была продолжительной. Получив от полян в качестве дани обоюдоострые мечи, хазарские старцы посчитали это не добрым знамением, свидетельствовавшим о том, что через какое-то время они сами будут платить дань полянам. «Се же сбысться все» — подытожил свой рассказ летописец.

Когда сбылось это пророчество хазарских старейшин, сказать сложно. Можно думать, что постепенное освобождение Киева от хазарской зависимости началось уже в 60-е гг. IX в., когда киевскими князями стали Аскольд и Дир. В «Повести временных лет» они названы боярами Рюрика, согласно позднесредневековой летописной традиции были прямыми потомками Кия, следовательно, славянами. Однако независимо от того, кем являлись Аскольд и Дир, они определенно не должны были мириться с хазарским подданством. Косвенно об этом сказано в летописной статье 862 г. Узнав от киевлян, что они из рода Кия и его братьев и платят дань хазарам, «Аскольдъ и Диръ остаста въ градЪ семь и многи варяги съвокуписта, и нача владЪти польскою землею»

Из рассказа летописи о походе Аскольда и Дира на греки, а также свидетельств византийских источников о крещении русов, можно сделать вывод, что уже в это время Русь представляла собой достаточно мощное политическое объединение.

Термин «Русь» уже в 60–80-е гг. IX в. закрепился, в качестве названия, за среднеднепровским раннегосударственным образованием с центром в Киеве. Это следует из летописного рассказа о походе на Царьград («Безбожныхъ Руси корабля смяте»), а также из «Окружного послания» восточным митрополитам патриарха Константинопольского Фотия, в котором он сообщал, что русы, поднявшие руку на Ромейскую империю, поменяли эллинскую безбожную веру на чистое христианство. В рассказе о переводе книг в Моравии на славянский язык, содержащемся в статье 898 г., сказано, что эта «грамота есть в Руси, и в болгарЪхъ дунайскихъ». Здесь же содержится и ремарка о новом названии полян, которые именуются теперь русью. Это говорит об органичности бытования этого термина на юге восточнославянского мира, наверное, еще с сарматских времен.

Предполагать, что название «Русь» было занесено в полянскую среду варягами, совершенно невозможно. Из цитировавшихся выше летописных текстов определенно следует, что они скандинавы обретали его на юге, причем лишь тогда, когда поступали на службу к киевским князьям и интегрировались в восточнославянскую среду. О наличии руси в дружине Аскольда и Дира, овладевшей Киевом, нет ни слова. Но зато поход на Константинополь осуществлен русью. Чудесное превращение воинства Олега в русичей также происходит только в Киеве. И, видимо, не случайно Киев, а не Новгород или еще какой-либо северославянский центр, обретает титул «матери городам руским».


Олег ЯСТРУБОВ, кандидат технічних наук

^ ЯК КНЯЗЬ ІГОР БУДУВАВ ОСНОВИ РУСІ-УКРАЇНИ

День №79, п'ятниця, 19 травня 2006 day.kiev.ua/162332

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©dogend.ru 2019
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты