Домой

Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису




НазваниеНаціональна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису
страница1/6
Дата28.03.2013
Размер1.05 Mb.
ТипДокументы
Содержание
Вступ 3 Розділ 1. Ціннісний вимір прав людини 14
Висновки до розділу 1 91 Розділ 2. Реалізація прав людини у громадянському суспільстві 98
Висновки до розділу 2 172 Висновки 179
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Мета й завдання дослідження.
Об’єктом дослідження
Методи дослідження
Наукова новизна дисертації
Набуло подальшого розвитку
Практичне значення отриманих результатів
Апробація результатів дисертації
Структура дисертації
Ціннісний вимір прав людини
1.2. Права людини і право
1.3. Аксіологічна природа прав людини
Висновки до розділу і
Реалізація прав людини у громадянському суспільстві
2.2. Основні особливості реалізації прав людини у громадянському суспільстві
2.3. Способи захисту прав людини і громадянина в умовах громадянського суспільства
2.4. Правова активність на етапі формування громадянського суспільства
...
Полное содержание
Подобные работы:
  1   2   3   4   5   6


НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО


На правах рукопису


УДК 340: 342.7


РАЗМЄТАЄВА ЮЛІЯ СЕРГІЇВНА


ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ЦІННІСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень


Дисертація на здобуття наукового ступеню

кандидата юридичних наук


Науковий керівник – Петришин Олександр Віталійович,

доктор юридичних наук, професор


Харків – 2008

ЗМІСТ


^

Вступ 3

Розділ 1. Ціннісний вимір прав людини 14


1.1. Поняття та види прав людини 14

1.2. Права людини і право 44

1.3. Аксіологічна природа прав людини 62
^

Висновки до розділу 1 91

Розділ 2. Реалізація прав людини у громадянському суспільстві 98


2.1. Об’єднання громадян як основа реалізації прав і свобод

людини і громадянина 98

2.2. Основні особливості реалізації прав людини

у громадянському суспільстві 120

2.3. Способи захисту прав людини і громадянина в умовах

громадянського суспільства 137

2.4. Правова активність на етапі формування громадянського

суспільства 152
^

Висновки до розділу 2 172

Висновки 179


Список використаних джерел 188


ВСТУП


Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку українського суспільства і держави може бути охарактеризований як трансформаційний, у якому наявні дві тенденції розвитку: прагнення створення громадянського суспільства та забезпечення максимальної реалізації прав і свобод людини й громадянина. У зв’язку з цим загострюється актуальність дослідження прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, особливостей реалізації останніх, правової активності носіїв прав. При цьому постає потреба у виділенні окремих аксіологічних властивостей, притаманних правам людини, які відбивали б пов’язаність останніх із духовними складовими суспільства, включення у систему цінностей, як на загальносоціальному, так і на індивідуальному рівні. Це зумовлює необхідність розширення наукових уявлень про права людини, заснованих на подвійності їх морально-правової природи, співвідношенні загальносоціальних та юридичних аспектів у правах.

Запроваджуваний підхід дасть змогу по-новому звернутися до розв’язання існуючих проблем правової реальності. Йдеться, зокрема, про проблеми механізму реалізації та захисту прав і свобод людини й громадянина; правового регулювання взаємодії названих прав з інституціями громадянського суспільства; співвідношення універсального та культурно-особливого у правах; правової культури та правосвідомості, через які переломлюються об’єктивні ціннісні властивості правової дійсності в цілому і прав людини зокрема.

Актуальність проблеми дослідження підсилюється тим, що в умовах методологічного плюралізму сучасної юриспруденції, залучення досвіду зарубіжних правознавців у сфері досліджень громадянського суспільства і прав людини, постає завдання переглянути основні питання щодо місця прав людини у правовій системі. Особливо це стосується реалізації та захисту прав, а також деяких аспектів у визначенні змісту прав людини в цілому, оскільки радянською наукою розглядалися і виносилися на передній план соціально-економічні права, декларувалося їх здійснення при відсутності реальної можливості використання, обмеження втручання держави у простір, окреслюваний правами людини.

Попри сплеск інтересу до тематики прав людини та громадянського суспільства, у наукових працях існують поодинокі спроби теоретичної розробки ціннісного виміру прав людини у громадянському суспільстві. Існуючі дослідження у цій сфері часто характеризуються фрагментарністю, спрямованістю на окремі аспекти дослідження прав. На монографічному рівні вони або звернені до проблем громадянського суспільства у цілому, або до розгляду прав людини, особливо до їх тлумачення і захисту. Майже поза увагою правознавців залишаються аксіологічні властивості прав людини, недостатньо повно досліджено правову активність носіїв прав у громадянському та трансформаційному суспільствах, реалізація прав людини часто висвітлюється лише на рівні законодавчих механізмів. На стан розробленості змісту цих питань вплинуло і те, що у радянській теорії держави і права вони майже не досліджувалися, виняток становлять поодинокі роботи, а відповідне пожвавлення у правовій літературі спостерігається лише з 90-х років ХХ ст. До цього треба додати, що нові суспільні реалії зумовили потребу пошуку власної концепції прав людини, найбільш прийнятної для українського суспільства.

Між тим, теоретичне дослідження цих питань має важливе значення для правотворчості і правозастосування. Детально розроблена ціннісна теорія прав людини необхідна передусім для правильного формулювання норм відповідного законодавства, а також у випадках звернення суб’єкту правозастосування до юридичної доктрини. Значною перешкодою для правозастосування є відсутність умов ефективної дії механізму реалізації та захисту прав людини, що особливо відчувається на рівні судового захисту останніх.

Слід зазначити, що інтеграція України у світове співтовариство, а також урахування вимог міжнародно-правових актів, породжують також низку питань, пов’язаних з тематикою дисертаційного дослідження. Зокрема, це стосується обрання відповідної концепції прав людини, її обґрунтування у національно-культурному контексті, а також відповідності інтерпретації та здійснення конкретних прав певним міжнародним стандартам з прав людини.

Проблема визначення змісту поняття прав людини для громадянського суспільства ускладнюється тому, що останні розглядаються одночасно і як складова цього суспільства, і як вимір його відповідності певній ідеальній моделі. На відповідне визначення впливає також зміна напрямків трансформації правової системи у процесі суспільно-державних перетворень.

З огляду на вищеозначене, можна констатувати, що на цей час існує потреба концептуального, заснованого на сучасній методології дослідження прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, що сприятиме вирішенню низки проблем теорії держави і права, формуванню виваженої правової політики у цій сфері, а також підвищенню якості та ефективності правотворчої і правозастосовної діяльності.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах Державної цільової комплексної програми «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави» (номер державної реєстрації – 0106U002283).

^ Мета й завдання дослідження. З урахуванням сучасного стану наукової розробки проблеми мета дослідження полягає у комплексному теоретичному аналізі прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, встановленні особливостей реалізації прав у громадянському суспільстві та визначенні на цій основі напрямків запровадження прав людини в умовах його формування.

Відповідно до поставленої мети, у дисертаційному дослідженні передбачається вирішення низки завдань, таких як:

  • встановити основні особливості ціннісного виміру прав людини, з’ясувати головні властивості прав людини як фундаментальної та універсальної цінності;

– уточнити наукові уявлення щодо поняття і видів прав людини;

– проаналізувати взаємодію прав людини з інституціями громадянського суспільства;

– охарактеризувати специфіку реалізації прав людини у громадянському суспільстві з огляду на аксіологічну природу останніх, відмінності їх здійснення від інших типів суспільств;

– визначити і розглянути способи захисту прав людини у громадянському суспільстві;

– дослідити проблему взаємодії громадянського суспільства та держави у сфері реалізації й захисту прав людини;

– виявити та проаналізувати риси правової активності, напрямки підвищення останньої у трансформаційних суспільствах;

– сформулювати напрямки утвердження прав людини як цінностей в умовах формування громадянського суспільства.

^ Об’єктом дослідження є права людини у громадянському суспільстві.

Предметом дослідження є окремі ціннісні аспекти прояву прав людини у громадянському суспільстві, особливості реалізації останніх, правова активність носіїв прав.

^ Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, зумовлений специфікою теми роботи і пов’язаний із застосуванням загальнонаукових і спеціально-наукових методів. Методологічну основу дисертації складає загальнонауковий діалектичний метод, який використовувався на всіх етапах дослідження для з’ясування сутності прав людини, способів їх обґрунтування, взаємодії з іншими державно-правовими явищами. На окремих етапах роботи застосовувалися різноманітні методи дослідження. Системний і структурно-функціональний методи застосовувались, зокрема, при дослідженні зв’язків між громадянським суспільством і державою у процесі реалізації та захисту прав людини, їх окремими елементами, а також при аналізі взаємодії прав людини з інституціями громадянського суспільства. Герменевтичний метод використовувався при розгляді проблеми універсальності прав людини, з’ясуванні культурних особливостей концепцій та реалізації прав. Феноменологічним методом досліджувалася структура та особливості правової й політичної свідомості, утвердження прав людини як цінностей на індивідуальному рівні сприйняття. Синергетичний метод застосовувався при виділенні особливостей трансформаційних суспільств у зв’язку з орієнтацією останніх на впровадження прав людини. Історико-правовий – у процесі звернення до генезису предмета дослідження. Порівняльно-правовий метод використовувався у процесі розгляду природно-правового та позитивного підходів до розуміння прав людини, загальносоціальної та юридичної природи прав. Формально-юридичний метод отримав застосування при співставленні положень нормативно-правових актів, що регулюють права і обов’язки людини і громадянина, механізм реалізації та захисту прав. Широкого застосування в роботі отримали категорії та прийоми формальної логіки: поняття, визначення, доведення і спростування, судження, аналіз і сінтез, порівняння, узагальнення тощо.

Дисертаційна робота виконувалася на загальних методологічних орієнтирах, закріплених у Конституції України: пріоритету загальнолюдських цінностей, побудови демократичної, соціальної, правової держави, принципів гуманізму, поваги людської гідності, свободи, прав людини і громадянина.

Теоретична і практична основа дисертаційного дослідження ґрунтується на працях і висновках науковців у галузі теорії держави і права, філософії права, соціології та філософії, конституційного й міжнародного права. Зокрема, йдеться про роботи таких авторів, як М.М. Алексєєв, С.С. Алексєєв, М.М. Антонович, Е. Арато, В.Ю. Барков, В.А. Бачинин, М.О. Бердяєв, А.Г. Бережнов, Ю. Габермас, Г.Л.А. Гарт, Г.В.Ф. Гегель, Т. Гоббс, О.В. Грищук, Д.А. Гудима, О. Ґьоффе, Р. Дворкін, Дж. Донеллі, І.І. Кальной, І. Кант, Г. Кельзен, Дж.Л. Коен, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, О.О. Лукашова, П.М. Любченко, І.Й. Магновський, В.О. Максименко, С.І. Максимов, О.В. Малько, М.І. Матузов, В.С. Нерсесянц, О.В. Петришин, А.В. Поляков, П.М. Рабінович, Т.В. Розова , Дж. Ролз, Ю.М. Тодика., С.В. Шевчук, К. Штерн та ін.

Дисертація має характер теоретичного дослідження, емпиричну базу якого складає законодавство України та міжнародно-правові акти, рішення Конституційного Суду України, довідкова література.

^ Наукова новизна дисертації. Дисертаційне дослідження є самостійною, завершеною науковою роботою, першим комплексним дослідженням загальнотеоретичних і практичних аспектів аксіологічного виміру прав людини у громадянському суспільстві. Сформульовані у ньому положення та наукові результати мають теоретичне і практичне значення. Останні побудовані на основі особистого дослідження та аналізу численних наукових і нормативних джерел, розгляду відповідної юридичної практики.

Автор наводить теоретичні положення, а також дає практичні рекомендації щодо цілої низки питань, пов’язаних із проблемою прав людини як цінності, у тому числі при реалізації та захисті їх у громадянському суспільстві, а також утвердженні як цінностей для трансформаційних суспільств. Окремі питання розглядаються вперше, інші – по-новому аналізуються, додатково обґрунтовуються.

До цього часу в Україні не проводилося спеціальних і водночас комплексних досліджень прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства. Окремі аспекти проблеми знайшли часткове відображення у роботах, що належать до теорії держави і права, а також філософії права. Не дивлячись на існування окремих праць з цієї проблематики, на сьогодні немає єдиного підходу до аксіологічного розуміння прав людини.

Усе вищеозначене зумовило необхідність глибокого теоретичного осмислення проблем, пов’язаних з аксіологічною тематикою у правах людини, а також окремого наукового дослідження загальнотеоретичних аспектів останніх.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження проявляється у таких теоретичних положеннях та висновках дисертації, що виносяться на захист:

Уперше:

– виділено основні властивості прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства; визначено, що, по-перше, права у рівній мірі належать кожному члену суспільства та окреслюють йому певний простір свободи, в якому можлива реалізація потреб людини, й межі, за якими розпочинається відповідний простір інших; по-друге, права людини передбачають ставлення до іншої людини як до такого ж носія прав, тобто як до рівного; по-третє, виступають як втілення гідності, поваги і до інших, і до себе; по-четверте, за допомогою прав можуть бути максимально реалізовані потреби та інтереси їх власників; по-п’яте, права виражають ступінь захищеності від неправомірних посягань, є гарантією захисту індивідів від свавілля як з боку інших носіїв прав, так і держави;

– у процесі розгляду взаємодії прав людини з інституціями громадянського суспільства виокремлено такі форми вияву прав, як, право – підстава створення і функціонування інституцій громадянського суспільства, право – засіб реалізації інтересу (індивідуального чи співпадаючого), право – принцип визначення меж втручання держави у простір громадянського суспільства, право – принцип розподілу меж простору свободи індивідів, включених до громадянського суспільства, право – цінність;

– визначено головні особливості реалізації прав людини у громадянському суспільстві: об’єктивні, до яких належать наявність специфічних структур і процедур для їх реалізації, альтернативність засобів захисту прав, суб’єктивні, до яких належать суспільна активність носіїв прав, усвідомлення себе їх власниками і сприйняття прав як підстав ставитися до іншого члена суспільства як до рівного;

– обґрунтовано, що об’єднання громадян є основою реалізації прав людини внаслідок того, що можуть протистояти силі і впливовості держави, виступають суб’єктом контролю за її діяльністю, використовують специфічні засоби реагування у випадку надмірного втручання останньої у простір громадянського суспільства, поєднують інтереси окремих власників прав людини;

– запропоновано та аргументовано розподіл способів захисту прав людини у громадянському суспільстві на основні та допоміжні: до основних віднесено використання національних і міжнародних судових установ та звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб й органів місцевого самоврядування, допоміжними є звернення до суспільних інституцій спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав, привертання уваги до порушення права, надання приватному інтересу публічного статусу;

– виділено, класифіковано та проаналізовано форми правової активності, визначено основні властивості правової активності індивідів; обґрунтовано, що напрямки впровадження прав людини, пріоритетні для українського суспільства, полягають передусім у підвищенні правової активності власників прав людини;

^ Набуло подальшого розвитку:

– визначення прав людини через розуміння її можливостей, зокрема, сформульовано, що права людини є можливостями, реалізованими у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав;

– розрізнення поняття прав у «широкому» розумінні, до яких включаються будь-які відповідні можливості, та у «вузькому», котрі відповідають конкретним можливостям, здебільшого реалізованим за участі держави;

– обґрунтування прав людини через свободу, інтерес, «справедливість як обмін», додатково аргументовано, що теорія «справедливості як обміну» є найбільш відповідною змісту і сутності прав людини;

– доведення, що юридична природа в цілому і позитивування прав людини зокрема, не виключають їх значення як соціальних явищ, тоді як наділення прав виключно соціальною природою ускладнює їх визнання, гарантування й забезпечення достатньо впливовими засобами; визначено співвідношення природно-правового та позитивного підходів розуміння прав людини як цінностей;

Удосконалено:

– бачення теоретичної моделі співвідношення громадянського суспільства і правової держави, доведено, що права людини є спільною цінністю останніх, а їх реалізація та захист виступає спільним завданням, здійснюваним специфічними способами;

– розуміння співвідношення універсального та культурно-особливого у правах людини, доведено, що права є універсальними цінностями для будь-якого громадянського суспільства, незалежно від національно-культурного контексту.

^ Практичне значення отриманих результатів полягає у спрямованості останніх на подальший розвиток теорії держави і права, поглиблення знань про права людини у громадянському суспільстві, вдосконалення законодавства щодо реалізації та захисту прав людини.

Практичне значення одержаних автором результатів виражається у такому:

у науково-дослідницькій сфері – матеріали дисертації можуть стати підґрунтям для подальших досліджень проблем обґрунтування прав людини, ціннісної природи та універсальності, а також реалізації і захисту останніх, правосвідомості й правової активності, взаємодії держави та громадянського суспільства;

у сфері правовстановлення та правозастосування – висновки та пропозиції роботи можуть бути використані для вдосконалення чинного законодавства, що регламентує права і обов’язки людини і громадянина, механізм їх реалізації та захисту, при розробці правових приписів, спрямованих на впровадження у сучасні реалії прав людини та громадянського суспільства;

у навчальному процесі – положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників за курсами «Теорія держави і права», «Філософія права», «Історія політичних і правових учень», при викладанні відповідних навчальних дисциплін, а також у науково-дослідницькій роботі студентів;

у правовиховній сфері – запропоновані положення можуть бути матеріалом у роботі з підвищення рівня правосвідомості та правової культури населення та державних службовців.

^ Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки, сформульовані у дисертаційному дослідженні, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Положення дисертації викладалися й обговорювалися у доповідях на наукових конференціях, зокрема, «Правова система, громадянське суспільство та держава» (м. Львів, 2006 р.); «Україна – Європейський Союз: перспективи поглиблення партнерства» (м. Донецьк, 2006 р.); «Від громадянського суспільства – до правової держави» (м. Харків, 2006 р.); «Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства» (м. Харків, 2006 р.); «Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очами молодих дослідників» (м. Київ, 2006 р.); «Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави», (м. Одеса, 2006 р.); «Правова система, громадянське суспільство та держава» (м. Львів, 2007 р.); «Сучасні проблеми юридичної науки» (м. Харків, 2008 р.); круглих столах «Актуальні проблеми філософії права» (м. Одеса, 2006 р.); «Актуальні проблеми філософії права (аксіологічний аспект)» (м. Одеса, 2007 р.) та наукових семінарах. Окремі результати дослідження використовувались у навчальному процесі при проведенні занять з теорії держави і права у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки, сформульовані у дисертаційному дослідженні знайшли відбиття у одинадцяти публікаціях, зокрема у п’яти наукових статтях, чотири з яких опубліковані у наукових фахових періодичних виданнях, затверджених Вищою атестаційною комісією України, та тезах шести доповідей, опублікованих за результатами виступів на науково-практичних конференціях.

^ Структура дисертації визначена предметом і метою дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, що об’єднують сім підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації – 215 сторінок, з них основного тексту – 187 сторінок. Кількість використаних джерел – 250.


РОЗДІЛ 1

^ ЦІННІСНИЙ ВИМІР ПРАВ ЛЮДИНИ


1.1. Поняття та види прав людини


Права людини – поняття, що використовується як для позначення конкретного переліку законодавчих положень або міжнародних стандартів, так і для визначення статусу конкретного індивіда в суспільстві. Вони є одним з атрибутів громадянського суспільства та правової держави, виміром їх «людяності». Крім того, поняття прав людини має власні ціннісні виміри, що ускладнює визначення його змісту.

Наріжним каменем ідеї прав людини є твердження про те, що людина в силу свого народження і природи володіє певними невідчужуваними правами. Звідси припущення, що саме людська гідність та індивідуальність надають людині якість суб’єкта права, який в силу самого свого буття володіє певними правами. Назвати їх правами людини досить логічно [43, c.167].

Проте концепції прав і реалізація тих загальновизнаних міжнародних стандартів, у яких вони відображені, різняться в залежності від типу конкретного суспільства та держави. Відповідно, права людини знаходять неоднаковий нормативний вираз, теоретичне обґрунтування та практичну здійснюваність.

Окремої уваги потребує термінологія прав людини, оскільки для їх позначення використовуються такі поняття: «права і свободи людини і громадянина», «фундаментальні права», «основні права», «індивідуальні права», «суб’єктивні права» тощо [Див., напр.: 55; 110; 136; 168; 175; 205; 234 та ін.].

Зокрема, О. ґьоффе визначає їх як «суб’єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина, незалежно від обставин» [234, c.248]. Інакше кажучи, визнання цих прав за кожним відбувається тільки на підставі їх належності індивіду як такому, без застосування критеріїв гідності й недостойності, наявності чи відсутності певних ознак. Таке визнання покликано запобігати ситуації, коли певна особа чи група людей можуть вважатися невартими ставлення до них як до рівних на підставі певних розрізнювальних характеристик, на кшталт національності, раси, громадянства та ін.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Громадянство передбачає взаємні обов’язки держави і людини. Вони носять екстериторіальний характер, не залежать від знаходження громадянина за межами держави і припиняються тільки внаслідок втрати громадянства або виходу з нього. Особливістю несення таких обов’язків з боку держави можна вважати їх активний характер. На цьому необхідно зупинитися докладніше, оскільки це питання стосується саме виду правового зв’язку держави з громадянином.

Обов’язки держави, що мають пасивний характер, передбачають невтручання її у сферу реалізації прав і кореспондують правам людини, незалежно від розрізнювальних характеристик, у тому числі, громадянства. Приміром, право на свободу та особисту недоторканість захищає від посягань з боку держави, як громадянина, так іноземця, особу без громадянства, що знаходяться на території цієї держави. Звідси твердження, що права громадянина охоплюють сферу стосунків індивіда з державою, в якій він розраховує не тільки на обмеження своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави їх реалізації [168, с.97]. Обов’язки держави, що мають активний характер, кореспондують правам громадянина і виражають відповідальність держави перед особою. Наприклад, для забезпечення права громадян на соціальний захист у разі втрати працездатності проводяться відповідні виплати з бюджетних джерел, створюються спеціальні державні заклади по догляду за непрацездатними особами тощо.

Отже, права громадянина відрізняються від прав людини, по-перше, наявністю стійкого правового зв’язку їх носія (у вигляді громадянства або підданства) з певною державою і, по-друге, ступенем активності обов’язків держави стосовно власника таких прав.

На закінчення, слід зазначити, що різність вживаної термінології, відображає особливості відповідних концепцій прав людини, не заперечуючи загальної ідеї прав як можливостей індивіда, що реалізуються ним як особисто, так і у взаємовідносинах з іншими власниками прав та державою. Тому не можна не погодитися з твердженням про те, що яке б позначення не обиралося, йдеться, по суті, завжди про ті права, які є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини і громадянина і тому отримують гарантії в основних законах держав [43, c.167].

У зв’язку з визначенням поняття «право людини» потребує розгляду також поняття «обов’язку людини», яке, на відміну від права, ґрунтується не на можливій, а на належній діяльності індивіда. Звідси обов’язок розуміється як об’єктивно необхідна, належна поведінка людини [168, с.99]. Також визначається він через поняття вимоги, що дозволяє віднести до обов’язку не тільки вид та міру належної, але й такої, що вимагається, поведінки [221, с.490]. Видається, що значення належної поведінки набуває пасивний обов’язок стосовно власника прав (наприклад, не порушувати права власності), тоді як вимога підтримує активні обов’язки (наприклад, відшкодування шкоди у разі порушення права власності).

Необхідно відзначити, що будь-який обов’язок тісно пов’язаний з поняттям відповідальності, як у позитивному так і у негативному (ретроспективному) її розумінні. У першому випадку йдеться про позитивне, відповідальне ставлення до своїх обов’язків, виражається готовність до їх виконання. Г. Марсель визначив позитивну відповідальність таким чином: «людина стверджує себе як особистість тією мірою, в якій покладає на себе відповідальність за свої дії та висловлювання» [128, с.27]. Цей вид відповідальності і ставлення до обов’язків є переважним для громадянського суспільства та ідеалом для суспільств трансформаційних, у тому числі, українського.

Друге значення відповідальності проявляється у випадку невиконання або неналежного виконання обов’язків стосовно носія прав. Так, невиконання обов’язку невтручання у особисте життя іншої людини, породжує відповідні обов’язки спростувати недостовірну або вилучити інформацію про цю людину, а також відшкодувати моральну та матеріальну шкоду, завдану збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої інформації. Такий вид обов’язків відповідає розумінню їх як імманентних обмежень свободи, несення певних тягарів тощо [43, c.210].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Особливої уваги заслуговує класифікація прав за ступенем абстракції, проведена Р. Дворкіним. Відмінність між абстрактними і конкретними правами полягає у такому: абстрактне право є загальною політичною метою, у викладі якої не вказано, як цю загальну мету слід звужувати стосовно інших політичних цілей і які компроміси можливі щодо неї за конкретних обставин. Конкретні права – це права визначеної ваги, що вони мають стосовно інших політичних цілей за конкретних обставин [55, c.142-143]. Відповідно до цього розподілу абстрактним є, наприклад, право на свободу слова, а конкретним право окремої особи на захист честі й гідності у випадку, якщо у засобах масової інформації публікуються певні відомості відносно неї. На практиці ці два види прав співвідносяться як загальна і спеціальна норми права і, відповідно, у випадку їх зіткнення діє те право, що являє собою уточнення загального правила або вилучення з нього. Приміром, у ч. 1 ст. 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ч. 4 ст. 41 наголошує на непорушності приватної власності. Це загальне правило і абстрактне право. У той же час, ч. 1 ст. 404 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. N 435-IV встановлює право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо [236].

Тому абстрактні права стають аргументами для обстоювання конкретних прав, проте заявка на конкретне право є більш переконливою, ніж будь-яка заявка на абстрактне право, що його підтримує [55, c.143]. Отже, конкретні права працюють як вилучення, що проявляються у зіткненні з абстрактними правами, формулювання яких, на перший погляд, не допускає ніяких обмежень. Значення наведеного вище розподілу прав на абстрактні і конкретні, видається, полягає насамперед у можливості визначення пріоритету одних прав перед іншими у конкретній правозастосовчій ситуації.

Також, залежно від способу реалізації прав людини, можна запропонувати розподіл їх на такі, що можуть бути реалізовані індивідуально, і такі, що можуть бути реалізовані колективними діями. Приміром, для реалізації права на свободу віросповідання не потрібні інші учасники правовідносин, окрім самого носія права: останній може належати до якогось віросповідання, а може і не належати. Проте для реалізації права на об’єднання у політичні партії та громадські організації, потрібна участь двох і більше носіїв відповідних прав – потенційних учасників об’єднання. Така класифікація дозволить співвіднести права як потенційні можливості з дійсністю їх реалізації і встановити особливості захисту прав людини, відповідно до індивідуального або колективного характеру дій щодо цих прав.

За спрямованістю прав людини можна виділити також права стосовно держави і права стосовно співгромадян [55, c.143]. Перші забезпечуються діями держави, другі – діями індивідів або стосовно індивідів. Приміром, право на житло належить до першого виду прав, оскільки у ньому закладений обов’язок держави створити умови для забезпечення громадян житлом. Право ж на відшкодування збитків, завданих одній особи внаслідок невиконання договору іншою особою – до другого виду, оскільки зобов’язує діяти певним чином конкретного індивіда. Однак необхідно уточнити, що деякі права можуть спрямовуватися одночасно як відносно держави, так і відносно співгромадян. Наприклад, право на життя передбачає обов’язок держави утримуватися від посягань на життя власника права, рівний обов’язку всіх інших власників права утримуватися від аналогічних дій.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Що ж стосується другого рівня, то він виникає внаслідок зловживання загальною владою (державою) наданим їй правом на застосування насильства, тому тут виникає необхідність захисту індивіда від держави шляхом обмеження примусової сили останньої. Особливої уваги заслуговують способи такого обмеження, такі як права людини, оскільки саме вони можуть слугувати мінімальними гарантіями для індивідів. З одного боку, права людини окреслюють кожному простір для самореалізації, тобто такий, у якому він вільний робити, що завгодно, при обов’язку інших не порушувати меж цього простору, а з іншого, – передбачають існування таких же прав у інших індивідів і, відповідно, зобов’язують поважати ці права і не порушувати меж чужого особистого простору. Права людини знаходяться в центрі політичного проекту сучасності, сутність якого виражається у вихідному та виключному зв’язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, при якій підпорядкованість її принципам справедливості не залишалась би на розсуд осіб, яким належить влада [234, с.248].

Слід зазначити, що індивідуальний та державний рівні застосування насильства розрізняються не в залежності від кількості суб’єктів, що беруть у них участь. У дійсності застосування насильства декількома людьми на індивідуальному рівні відрізняється від таких же дій декількох людей, що представляють владу, тим, що у першому випадку право на застосування насильства випливає з природної рівності людей, у тому числі в необмежених, не наданих ніким правах, а в другому – з передачі своїх прав на насильство самими індивідами загальній владі (державі).

Тож, ані ситуація, в якій індивідам належать необмежені права, ані та, у якій вони частину цих прав передають державі і тим самим наділяють останню деякими необмеженими правами, зокрема правом на застосування насильства, не забезпечує належного стану безпеки, не захищає їх від яких-небудь посягань. І це призводить до необхідності пошуку компромісного варіанту, такого як громадянське суспільство, в розумінні останнього як суспільства, яке забезпечує максимально можливу свободу індивіда через визнання та захист прав людини, не виключаючи застосування у випадку їх порушення певних санкцій за допомогою примусової сили держави.

  1   2   3   4   5   6

Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©dogend.ru 2014
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты