Домой

Психолого-педагогічні аспекти розвитку особистості в сучасному світі збірник наукових праць Полтава




НазваниеПсихолого-педагогічні аспекти розвитку особистості в сучасному світі збірник наукових праць Полтава
страница1/17
Дата03.03.2013
Размер3.29 Mb.
ТипДокументы
Содержание
Редакційна колегія
Багатовимірність особистості
У соціальному плані поняття самосвідомості
Самосвідомість – результат діяльності самопізнання.
Психологічні особливості
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Результати теоретичного аналізу проблеми.
А до серотонін-утворюючих продуктів відносять
Теоретичні засади застосування терапевтичних метафор в практичній психології
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Предмет дослідження
Результати теоретичного аналізу проблеми.
Мовний рефреймінг
Студентське самоврядування як чинник гармонійного розвитку навчального закладу
Духовний саморозвиток особистості
Розгляд проблеми.
Де знаходиться краща школа в україні
Чим же вона хороша, краща школа?
Випадок з життя.
Секрет успіху
...
Полное содержание
Подобные работы:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Міністерство освіти і науки України

Академія педагогічних наук України

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка






ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ


РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ


В СУЧАСНОМУ СВІТІ


Збірник наукових праць


Полтава

2007

УДК


Психолого-педагогічні аспекти розвитку особистості в сучасному світі : Збірник наукових праць. – Полтава: Освіта, 2007. – 154 с.


Збірник наукових праць містить результати досліджень учених, викладачів, наукові пошуки аспірантів, магістрів, студентів з актуальних проблем розвитку особистості в сучасному світі. До збірника увійшли нові розвідки, присвячені питанням багатовимірності особистості в контексті психологічної теорії та практики; аналізуються психологічні та педагогічні проблеми гуманізації міжособистісного спілкування; розглядаються вікові особливості розвитку дітей; характеризуються проблеми професійного становлення особистості.


^ Редакційна колегія: доктор історичних наук, академік АПН України В.О. Пащенко (головний редактор), доктор педагогічних наук, професор З.О. Валюх, кандидат психологічних наук, професор В.Ф. Моргун (відповідальний редактор), кандидат педагогічних наук, доцент Н.Д. Карапузова, кандидат психологічних наук, доцент О.Г. Коваленко.


Рецензенти: доктор педагогічних наук, професор Л.І. Хомич; кандидат психологічних наук, доцент І.С. Тодорова.


Друкується за рішенням ученої ради Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол №_ від __ жовтня 2007 року).


ПДПУ


^ БАГАТОВИМІРНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

В КОНТЕКСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ


Н.М. Атаманчук

Полтава


Розвиток самосвідомості

на ранніх етапах онтогенезу

Особливості розвитку самосвідомості на ранніх етапах онтогенезу висвітлені досить нерівномірно. Більшість праць присвячених цій проблемі стосуються періоду шкільного дитинства. Менш дослідженою є самосвідомість дітей дошкільного віку. (Н.Н. Авдєєва, Б.І. Ананьєв, Н.Є. Анкундінова, А. Валлон, В.В. Давидов, І.Т. Дімітров, О.Л. Кононко, М.І. Лісіна, В.С. Мухіна, Н.І. Непомняща, Т.Н. Овчинникова, О.Н. Пахомова, А.І. Сільвестру, Р.Б. Стеркіна, С.П. Тищенко, Л.І. Уманець).

Розглядаючи генезис самосвідомості, психологи виходять із положення про те, що самосвідомість розвивається у процесі спілкування з оточуючими людьми та удосконалюється на основі особистої практичної діяльності дитини, як суб’єкта життєтворчості.

Слід відмітити, що в поглядах вчених на питання виникнення самосвідомості в онтогенезі зустрічаються деякі розбіжності. Визначаючи тісний зв’язок між свідомістю і самосвідомістю, ряд авторів (Л.І. Буєва, Д.І. Дубровський, М.І. Сеченов, А.І. Спіркін, П.Р. Чамата, І.І. Чеснокова) заперечують можливості часового розходження даних явищ. Інші вважають, що “самопізнання індивіда здійснюється лише на основі пізнання ним іншої людини і навколишнього середовища, тобто самосвідомість виникає на основі свідомості, яка досягає певного рівня розвитку” [2, с. 15]. Такої ж думки дотримується і Н.В. Шорохова. “Самосвідомість, стверджує вона, є вищим видом свідомості, і для його виникнення і розвитку потрібен певний рівень свідомості” [14, с. 263].

Структурні моделі самосвідомості, пропоновані різними авторами відрізняються за своїм психологічним змістом та кількістю компонентів.

Так, А.Г. Спіркін вважає, що самосвідомість – це не лише пізнання себе, а й ставлення до себе [11, с. 114].

Згідно з І.І. Чесноковою, у самосвідомості слід розрізняти, з одного боку, систему психологічних процесів пов’язаних із самопізнанням, переживанням ставлення до себе та регуляцією своєї поведінки, з іншого – систему відносно статистичних утворень особистості, що виникають як продукти цих процесів і закріплюються у відносно стійкій самооцінці [13].

С.Л. Рубінштейн стверджує, що “самосвідомість – це не усвідомлення свідомості, а усвідомлення самого себе як істоти, яка усвідомлює світ і змінює його, як суб’єкта, діючої особи в процесі її діяльності – практичної і теоретичної [10, с. 322].

На думку В.А. Крутецького, “Самосвідомість – усвідомлення людиною самої себе як члена суспільства, своїх взаємовідносин з навколишнім світом, іншими людьми, своїх дій і вчинків, думок і почуттів, всього різнобіччя якостей особистості” [7, с. 781].

“Самосвідомість – як вищий рівень свідомості – це усвідомлення людиною свого “Я” і своїх вчинків та активне регулювання їх у суспільстві”, – такою є думка К.К. Платонова [9, c. 193].

П.Р. Чамата розуміє самосвідомість, як усвідомлення людиною самої себе у своїх ставленнях до зовнішнього світу і інших людей [12, c. 6].

У наведених визначеннях можна виділити три моменти.

Перший. Самосвідомість є якістю особистості як істоти соціальної. Людина усвідомлює себе як члена суспільства, етнічної спільноти, як представника різних груп, який вступає з іншими людьми у різні за характером взаємовідносини. Другий. Реально діюча особистість у всіх її життєвих проявах є не тільки об’єктом самоусвідомлення, а й суб’єктом процесу самопізнання. Третій. Оскільки людини є не тільки особистістю, а й індивідом, то вона усвідомлює свої індивідуальні якості.

У сучасній філософській і психологічній літературі існують різні підходи до розуміння самосвідомості. Ми наведемо деякі з них.

^ У соціальному плані поняття самосвідомост розглядали І.О. Кон, Л.С. Виготський. Так, І.О. Кон вважає, що самосвідомість, як образ “Я” – це не сума часткових характеристик, а цілісний образ, настанова стосовно самого себе. Вирішального значення І. Кон надає соціальному моменту: людина ідентифікує себе з тією чи іншою соціальною групою – віковою, статевою, професійною [5].

Згідно з Л.С. Виготським, самосвідомість – це соціальна свідомість, перенесена в середину, а пам’ять – та основа, яка зберігає цілісність самосвідомості, нерозривність окремих її станів. Л.С. Виготський відмітив: “… особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, що вона пред’являє для інших… за всіма вищими функціями, їх відношеннями генетично стоять соціальні ставлення, реальні відносини людей” [4, c. 371].

^ Самосвідомість – результат діяльності самопізнання. Для І.І. Чеснокової є характерним підхід до самосвідомості з боку єдності змісту усвідомлюваних сторін і форм відображення свого “Я”. Вона розглядає самосвідомість в онтогенетичному плані “як інтегративний процес, що поступово розгортається у часі”. В основі цього процесу лежить діяльність самопізнання, яка дедалі все більше ускладнюється, розвиток емоційно-ціннісного ставлення до себе та вміння регулювати свою поведінку” [13, с.63 – 64].

У постанову проблеми самосвідомості та проведення експериментальних досліджень по вивченню різних аспектів вказаної проблеми значним вкладом стали праці Б.Г. Ананьєва, М.Й. Боришевського, Л.С. Виготського, Г.С. Костюка, П.Р. Чамати, І.І. Чеснокової, О.В.Шорохової.

Теоретичному осмисленню природи діючого (рефлексуючого) і феноменального (рефлексованого) “Я”, їх зв’язку з розвитком особистості в онтогенезі в значній мірі сприяли праці: І.С. Кона, Р. Мейме, Ф.Т. Михайлова, В.В. Століна, І.І. Чеснокової, О.В. Шорохової. У своїх дослідженнях вчені продовжують матеріалістичну традицію в підході до розгляду феноменів самосвідомості та умов їх виникнення, намічену ще у працях І.М.Сеченова.

Великий вклад у проблему дитячої самосвідомості вніс Б.Г.Ананьєв. Він виділив етапи її розвитку і показав, значення самосвідомості, зокрема учбової для становлення особистості.

Б.Г. Ананьєв ставить формування дитячої самосвідомості в залежність від конкретних форм предметної діяльності дитини. На його думку, немовля не володіє самосвідомістю, навіть не усвідомлює своє фізичне “Я”. У процесі розвитку його предметної діяльності провідну роль відіграє дорослий, що привчає дитину до гри з предметними діями. Поступово дитина починає усвідомлювати своє “фізичне Я” (окремі органи і частини тіла, свої сенсорні можливості).

Б.Г. Ананьєв виділив три стадії у формуванні самосвідомості дітей:

- перша стадія (початкова) являє собою перехід від “уявлень” до предметних дій;

- друга стадія (виникає в ранньому віці) – дитина відокремлює себе від своїх дій і самого процесу діяльності як діяча. На даній стадії дитина починає усвідомлювати себе суб’єктом діяльності;

- третя стадія характеризується переходом від усвідомлення своїх дій до усвідомлення власних якостей.

О.Л. Кононко підкреслює, що самосвідомість виникає тоді, коли дитина починає усвідомлювати себе як суб’єкта своїх дій. Автор показує, що є кілька послідовних моментів становлення самосвідомості. Це – “оволодіння власним тілом, виникнення довільних рухів, самостійне пересування і самообслуговування” [6, c. 122].

Особливу лінію психологічного аналізу можна виявити в працях вчених присвячених дослідженню онтогенетичного аспекту самовідношення. Так, дослідники немовлячого і раннього віку говорять про те, що вже на першому році життя “під впливом спілкування з дорослими у дитини починає виявлятися високий рівень ініціативності; яскрава емоційність, її допитливість, з’являється позитивне самовідчуття у ставленні до самої себе. Ця активність виступає як передособистісне утворення” [1, c. 3]. Загальне, безумовно позитивне, ставлення до себе як суб’єкта емоційного спілкування у віці немовляти змінюється ставленням до себе як суб’єкта предметно-практичної діяльності у ранньому віці. Але це ставлення ще мало усвідомлене (Н.Н. Авдєєва, М.Г. Єлагіна, С.Ю. Мещерякова).

Аналіз літератури по дослідженню онтогенетичного аспекту самосвідомості дозволяє сформувати декілька висновків.

По-перше, усвідомлення себе як суб’єкта діяльності виникає на основі ставлення до себе, як до суб’єкта емоційного спілкування, ставлення до себе як до суб’єкта предметно-практичної діяльності, її ставлення до себе як суб’єкта спілкування тобто, як результат якісних змін самосвідомості і активної позиції дитини.

По-друге, процес формування особистості в онтогенезі можна уявити у вигляді послідовної зміни суб’єктів різних діяльностей. Дане положення конкретизує думка Д.Б. Ельконіна про сутність і роль провідної діяльності у психічному розвитку дитини, згідно з якою особистість є ієрархізована система суб’єктів різних діяльностей, змістоутворюючою якої на кожному віковому етапі виступає та, яка там першочергово складається. Відповідно, ставлення до себе, як суб’єкта діяльності є особистісним проявом.

Розбіжності в точках зору різних авторів з приводу онтогенезу самосвідомості обумовлено, очевидно, тим, що інколи зустрічається недостатньо чітке розмежування явищ, які являють собою лише підготовчий етап до шляху виникнення у дитини самосвідомості, і тих, які власне можна вважати самосвідомістю.

Незважаючи на розбіжність думок про час виникнення самосвідомості в онтогенезі, всі без винятку автори підкреслюють соціальну природу самосвідомості, її зв’язок із зовнішнім світом. Разом з тим, відмічається активна роль самосвідомості в процесі формування особистості. Цей погляд є характерним для вітчизняних психологів на противагу поглядам зарубіжних психологів. Зарубіжні вчені по різному підходять до проблеми розвитку самосвідомості. Проілюструємо сказане, посилаючись на дослідження зарубіжних психологів.

К. Левін разом зі своїми колегами (Т. Дембо, Р. Сірс, Л. Фестингер, Ф. Хоппе) створив цікаву експериментальну методику, за допомогою якої визначається рівень домагань дитини [8]. На основі проведених Ф. Хоппе досліджень була встановлена тісна залежність домагань від почуття успіху чи неуспіху, які, на думку автора, є соціально детермінованими, наприклад, характером оцінки з боку ровесників чи дорослих; це давало можливість вважати, що “соціальний компонент є важливим для домагань, починаючи з його ранніх етапів розвитку” [17, c. 286]. Левін висловлював цікаву думку про те, що домагання можуть виникати у людини лише за умови, якщо вона внутрішньо приймає певну мету. До такої ж думки прийшов співробітник К. Левіна – Ф. Хоппе, який досліджував вплив успіху чи неуспіху на рівень домагань у студентів.

Основна особливість теорії З.Фрейда полягає у виділенні як провідного принципу психічної діяльності – вроджених біологічних інстинктів, ірраціональних неусвідомлюваних сил. На думку вченого, самосвідомість з самого початку її виникнення є перекрученим утворенням, оскільки вона – результат марних спроб індивіда пристосувати особисті інстинктивні потяги до ворожих зовнішніх впливів [16]. Уявлення особистості про себе, її самооцінка за З. Фрейдом складаються під тиском конфлікту між внутрішніми спонуканнями і зовнішніми заборонами. Постійний конфлікт людини з оточенням є фактором, що заважає формуванню адекватної самооцінки. Тому індивід з перших і до останніх років життя змушений займатися самообманом, шукати вихід із постійного конфлікту щоб звільнитись від неймовірного напруження.

У теорії вченого найважливіші феномени людської психіки – її потребо-мотиваційна сфера; “Я” виступає як найважливіше особистісне утворення; засвоєння людиною норм і вимог суспільства, пов’язані з механізмами її самоконтролю, – всі ці феномени отримали у Фрейда своєрідне описання. Те, що З. Фрейд називає “Зверх “Я”, засвоєна людиною система вимог суспільства, якій вона повинна підкорятися, але проти якої вона внутрішньо бунтує, – є ознакою невротизму. Тим часом, у нормальної, здорової особистості засвоєні правила і соціальні норми стають частиною її особистого “Я” [15]. Виявивши значення безсвідомих потягів у житті людини, Фрейд переоцінив їх значення і роль. Його психоаналітична концепція перекручено подає рушійні сили розвитку особистості.

У середині ХХ століття у протилежність психоаналітичним теоріям виник ряд нових концепцій особистості, які отримали назву “персонологічного напряму”. До цього напряму належать теорії самореалізації Г. Олпорта, самоактуалізації А. Маслоу, система поглядів К. Роджерса.

Так, К. Роджерс (у протилежність Фрейду) започаткував більш реальні підходи до особистості та її самосвідомості. Він, зокрема, значно розширив сферу тих психічних явищ, які можуть усвідомлюватись через “Я” особистості. Це – сприймання особистісних здібностей, свого ставлення до інших людей.

Автор відстоює принцип цілісності особистості, говорить про її можливості і направленість у майбутнє; він не схильний пов’язувати самооцінку з якимись одиничними і сумнівними в науковому відношенні фактами. Самооцінка, на думку Роджерса, є важливою умовою в здійсненні бажань особистості до більш повної реалізації особистих можливостей. Ці можливості особистість здатна пізнавати і в собі і, правильно оцінюючи їх, взяти на себе відповідальність за вибір [18, c. 136].

Відстоюючи активність особистості як самопізнавального суб’єкта, Роджерс разом з тим пояснює цю активність тільки якимись закладеними всередині людини бажаннями до самоактуалізації і самореалізації. При цьому ігнорується суспільна детермінованість активності особистості, а також залежність її самосвідомості від соціально-історичних умов і обставин, в яких живе індивід, від вимог, які висуває перед ним суспільство.

Як показує аналіз, у зарубіжній психології самосвідомість вивчається в руслі метафізичних теорій особистості. Людська індивідуальність абсолютизується, а самосвідомість розглядається як самовідображення психічного в психічному (рефлексуюче “Я”) поза суспільною практикою або її впливам приписується другорядна роль [Hilgard E., Forest І.]. При цьому зарубіжні психологи виходять з того, що особистісні якості виникають у ході індивідуального розвитку людини на основі самоактуалізації її автономних рушійних сил [Maslow A., Allport G.].

Тим самим у названих теоріях самосвідомості фактично відводиться пасивна роль: самосвідомість обмежується рамками внутрішнього світу особистості, виступаючи по суті інтроспективним “регістратором”.

Підводячи підсумок сказаному, хотілося б відмітити, що сучасна вітчизняна та зарубіжна наука дозволяє представити достатньо повно основну лінію розвитку самосвідомості дитини і окремих її генетичних особливостей на ранніх етапах онтогенезу, а саме:

- усвідомлення дитиною фізичного “Я”;

- “усвідомлення бажання віднесення його до самої себе, усвідомлення дій як способу здійснення цього бажання, що пов’язано з формуванням дитиною мети свого вчинку, з вмінням зберегти цю мету і практично реалізувати її. Усвідомлення своїх дій, мети власної діяльності і мотивів своєї поведінки означає початок формування духовного “Я” дитини” [14, c. 269 – 270];

- формування мовних виразів, із застосуванням займенника “Я”;

- три роки – нова фаза розвитку – фаза активного утвердження себе і відстоювання своєї самостійності.

- А. Валлон, виділяючи процес розвитку дитини у віці від 3 до 5 років відмічає, що психологи різних шкіл оцінюють цей період як момент глибокої афективної і моральної праці, коли будуються у психічному світі людини моральні системи і комплекси, які у подальшому можуть перейти у стійкі особливості особистості. У становленні особистості в цей період важлива роль належить і процесам самосвідомості (самопізнанню, емоційно-ціннісному ставленню до себе, саморегуляції);

- до 6 – 7 років, на думку Л.С. Виготського, узагальнення дитиною особистісних переживань досягає високого ступеня. Цей факт призводить до розвитку їх регулятивної функції у відношенні особистої поведінки у взаємовідносинах з іншими людьми.

У 6 – 7 років дитина починає регулювати свою поведінку відповідно до оцінного ставлення щодо самої себе. У цьому віці з’являється вміння планувати і виконувати дії подумки про себе. Виконання такої дії передбачає формування вміння розглядати і оцінювати свої думки з точки зору інших людей. Це вміння лежить в основі рефлексії, завдяки якій дитина аналізує свої судження з огляду їх відповідності задуму і умов діяльності. Таким чином, здатність до довільної поведінки, заснованої на усвідомленні своїх можливостей стає ознакою удосконалення регулятивної функції самосвідомості дитини.

Отже, особливостями розвитку самосвідомості в старшому дошкільному віці є:

- виникнення критичного ставлення до оцінки дорослого і ровесників;

- усвідомлення своїх фізичних можливостей, умінь, моральних якостей, переживань і деяких психічних станів;

- правильна диференційована самооцінка, самокритичність;

- розвиток уміння мотивувати самооцінку;

- усвідомлення себе у часі, особиста свідомість.

У подальший період процес розвитку самосвідомості іде рівномірно, без стрибків і криз. Даючи оцінку загальному розвитку особистості, А. Валлон писав: “ … від 7 до 12 років процес розвитку особистості здається менш багатим. У цей період діяльність і допитливість дитини звертаються до зовнішнього світу, в якому дитина продовжує своє навчання практиці. Але хоча цей період і менш яскравий, він також веде особистість до більшої самостійності” [3, c. 185].

ЛІТЕРАТУРА

  1. Авдеева И.Д. Развитие личности на ранних этапах детства //Проблемы возрастной психологии: Тез. докл. К VII съезду общества психологов СССР. – М., 1989. – С. 3-41.

  2. Боришевский М.И. Теоретические вопросы самосознания личности //Психологические особенности самосознания подростка. – К.: Вища школа, 1980. – С. 5-13.

  3. Валлон А. Психическое развитие ребенка /Пер. с фр. М., 1967. – 194 с.

  4. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. – М.: АПН РСФСР, 1960. – 498 с.

  5. Кон И.С. Какими они себя видят. – М.: Знание, 1975. – 93 с.

  6. Кононко О.Л. Соціально-емоційний розвиток особистості.– К.: Освіта, 1998. – 255с.

  7. Крутецкий В.А. Самосознание // Педагогическая энциклопедия. – Т.3. – М.: Сов. Энциклопедия, 1966.– 768 с.

  8. Левин К., Дембо Т., Фестингер Л., Сирс Р. Уровень притязаний //Психология личности /Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. – М.: МГУ, 1982. – С. 86-92.

  9. Платонов К.К. Проблемы сознания // Матер. симпозиума. – М., 1966. – 256 с.

  10. Рубинштейн С.Л. Самосознание личности и её жизненный путь: Психология личности /Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. – М.: МГУ, 1982. – С. 127-131.

  11. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М.: Политиздат, 1972. – 303 с.

  12. Чамата П.Р. Самосвідомість та її розвиток у дітей. – К.: Знання, 1965. – 48 с.

  13. Чеснокова И.И. Проблема самосознания в психологии //М.: Наука, 1977. – 143 с.

  14. Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании. – М., 1961. – 281 с.

  15. Freud A. The ego and the mechanism of defense. – №4.– 1946.

  16. Freud S. Das Lch und das Es, Ges. Werke. – Vol. 18. – London, 1923.

  17. Lewin K. The dynamic theory of personality. – New-York. – London, 1935.

  18. Rogers C.R. Client Centered Theraphy. – Boston, 1955.



В.М. Заіка

Полтава


^ ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

ВИЯВЛЕННЯ ТА ПОДОЛАННЯ ДЕПРЕСИВНИХ РОЗЛАДІВ

Постановка і обґрунтування актуальності проблеми. Сучасний розвиток інформаційного суспільства відображається не лише на якості наукових відкриттів, але й на кожному індивіді окремо, на його фізичному і психічному розвитку. Дегуманізація суспільства із перестановкою акценту з людини – на техніку, комп’ютери, електроніку призводить до відчуження, втрати свободи, свого «Я», залежності від технічних винаходів. А гедоністичний стиль життя з його повсякчасним прагненням до задоволення, пошуку насолоди породжує виснаження, втрату духовного сенсу життя, справжніх людських цінностей, переінформатизацію і як наслідок – депресивні стани.

За даними статистики сьогодні можна говорити про справжню епідемію депресії, яка значно поширилась за останні 30 років. Так, 15-20% населення у всьому світі відчули цей стан на собі. Щохвилини приблизно 121 мільйон людей різного віку, чоловіків та жінок, бідних та заможних страждають на депресію. [7]. Причому не менше 40% всіх депресій протікають із стертими проявами. Також встановлено, що від 5% до 12% чоловіків і від 10% до 20% жінок потерпають від приступів глибокої депресії на певному етапі свого життя. Приблизно половина цих хворих зазнавала депресії повторно. Страждання і обмеження дієздатності є симптомами депресії але вона є й потенційним убивцею. Щороку трохи менше 15% хворих на депресію кінчають життя самогубством [3]. Профілактика та лікування цих людей залишають бажати кращого. Так, менше від 4% до 5% хворих на депресію отримують адекватне лікування. Це пов’язано з багатьма чинниками. А саме: відсутність у хворих бажання звертатися до лікарів, недостатня кількість інформації у населення, щодо симптомів та проявів депресії, відсутність спеціальних навичок щодо діагностування соматичних розладів у лікарів загальної практики (лише в 30% випадків депресії діагностуються своєчасно), відсутність затверджених стандартів лікування подібних розладів в Україні [8]. Всі ці дані обумовлюють актуальність теоретичних та практичних досліджень стосовно вказаного явища.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченням депресії та її проявів займалися провідні зарубіжні та вітчизняні лікарі, психіатри, психологи, психофізіологи: З.Фрейд, К.Г. Юнг, Е. Фромм, Ф. Перлз, В. Франкл, Ш.Б. Немерофф, Ч. Костелло, С.О. Гримблант, Е. Блейлер, І. Л. Первова, В.М. Блейхер, І.В. Крук та ін.

На депресію страждали завжди, вона описується ще у Старому Завіті. Але її по-іншому називали: меланхолією, розлиттям чорної жовчі (Гіппократ), неврастенією, іпохондрією, хандрою, печаллю, журбою, кручиною. Вона навіть була модною та була ознакою заможних людей. Батьківщиною депресії вважається туманний Альбіон, де вона називається спліном.

Приступами депресії страждали відомі люди різних епох: Мікеланджело, Ф. Достоєвський, О. Блок, У. Черчілль, А. Дюкер, П. Верлен, А.П. Чехов, Чайковський та ін [2, 5].

Виділяють тріаду ознак за якими визначають депресію:

  1. пригнічений настрій; 2) ідеаторна загальмованість –зниження психічної активності, темпу мислення, мови; 3) психомоторна загальмованість – збіднені рухливість, жестикуляція, міміка, одноманітність поз.

Нерідко депресії маскуються під соматичними проявами (головні болі, порушення сну, розлади травлення, болі в серці тощо) тому їх важко діагностувати. Вчені довели причинну обумовленість депресії як відповідь на стрес, психотравму, але найчастіше вона виникає безпричинно, спонтанно. Сезонність річних періодів також має значення, весною та восени вона проявляється найбільш часто. До інших факторів ризику відносять патологічну спадковість, юнацький або підлітковий вік, жіночу стать, вагітність, післяпологовий період, клімакс.

Із методів лікування депресій найчастіше застосовують психотерапію та психофармакологію. Антидепресанти та транквілізатори в основному мають побічні ефекти, а лікування словом потребує значного часу та високої кваліфікації спеціаліста, що надає допомогу.

Саме тому на нашу думку проблема депресії повинна займати одне з провідних місць в сучасній науці. Адже перелічені факти доводять поширеність вказаного недугу серед населення нашої країни та труднощі в його діагностиці та лікуванні.

Таким чином, об’єктом дослідження є особистість людини у стані депресії. Предмет дослідження – психологічні особливості діагностування та терапії депресивних розладів особистості людини. Метою даної публікації є змістовне вивчення практичних методів виявлення та подолання депресивних розладів.

^ Результати теоретичного аналізу проблеми. Отже, депресія – це синдром, що характеризується зниженим настроєм (гіпотимією), гальмуванням інтелектуальної і моторної діяльності, зниженням вітальних спонук, песимістичними оцінками себе і свого положення в навколишній дійсності, соматоневрологічними розладами. За А.В. Снежнєвським, депресії властиві такі когнітивні властивості, як негативна, знищуюча оцінка власної особистості, зовнішнього світу і майбутнього [1].

За останніми дослідженнями нейробіологічними механізмами розвитку депресивних розладів вважають наступні фактори [3]: генетично обумовлена спадковість (дефекти генів та хромосом); дефіцит норадреналіну в деяких структурах мозку; зниження вмісту серотоніну в синапсах нервових клітин; гормональні аномалії пов’язані із розладом функції гіпоталамо-гіпофізарно-адреналової системи, яка формує реакції організму на стресові фактори.

Депресивні стани відрізняються великим різноманіттям і поширеністю. Схематично виділяють дев’ять основних клінічних варіантів депресії, що об’єднані в три групи (Kielholz P.) [1]: 1) соматогенні, що виникають у зв'язку з яким-небудь захворюванням внутрішніх органіворганічна і симптоматична; 2) ендогенні, що спостерігаються при психічних захворюванняхшизофренічна, циркулярна, періодична, інволюційна; 3) психогенні, котрі пов’язані з емоційним перенапруженням, внутрішнім конфліктом або багатократними психічними травмами (конфліктами, що повторюються, в сім'ї або на роботі)невротична, виснаження, реактивна.

Чарльз Костелло з університету Калгарі виокремлює наступні симптоми депресії: дисфорія (порушення настрою із переважанням похмурого, злобно-дратівливого настрою), відсутність інтересу, ангедонія (втрата почуття радості та насолоди), соціальна дисфункція, проблеми з пам’яттю та концентрацією уваги, порушення самооцінки, сором та відчуття провини, безнадія, розлади апетиту, розлади сну, суїцидальні наміри тощо [6].

Окремого розгляду потребує так звана “маскована” або “ларвована” депресія, при якій хворі пред’являють різноманітні скарги соматичного характеру (безсоння, психалгії – головний біль, біль у серці, м’язовий біль чи біль у спині, шлунково-кишкові розлади, зміни апетиту, астенію). Такі люди схильні звертатися за допомогою до лікарів різного профілю, шукаючи причину їх фізичних розладів. Цікаво, що при цьому майже відсутні скарги на знижений настрій, або вони займають другорядне місце і розглядаються як природня реакція на соматичні розлади, котрі насправді є невротичними.

Одним із важливих диференціально діагностичних критеріїв маскованої депресії є парадоксальна добова циклічність, за якою хвора людина завжди відмічає погіршення стану в ранковий час або полегшення стану до вечора. На противагу цьому справжня астенія при інфекційних захворюваннях пов’язана з погіршенням самопочуття в другій половині дня. Також до проявів маскованої депресії відносять: розлади сну (відсутність сну в ранкові часи та втрата задоволення від нього); зміни апетиту (депресивна анорексія – зниження апетиту або депресивна булімія – підвищення апетиту, при яких відмічається втрата відчуття насищення їжею та втрата відчуття її смаку); розлади статевої функції (зниження та зникнення потягу та інтенсивності оргазму); психалгії (не пов’язані з фізичним навантаженням, інтенсивні в ранковий час, зазвичай відрізняються не гостротою болю, а відчуттям “важкості”); астенію (емоційно-роздратована слабкість з втомленістю та нездатністю виносити розумові і фізичні навантаження) [4].

Специфічними є статеві прояви депресії. Так, у чоловіків депресія найчастіше проявляється у вигляді фізичних скарг. При цьому в емоційній сфері у них переважають явища роздратованості та вони не схильні визнавати психічні причини своїх страждань. Жінки проявляють більшу готовність говорити про такі явища, як пригніченість, туга та сльозливість. Саме тому у них дещо легше розпізнаються ознаки депресивного стану.

В дитячому та підлітковому віці діагностичні критерії депресії залишаються тими ж, але в них депресія може проявлятися у вигляді підвищеної роздратованості, імпульсивності та замкнутості, схильності до самопошкоджень, зниження навчальної успішності. У зв’язку із нерозпізнаною та нелікованою депресією у підлітків значно підвищується ризик вживання наркотиків, алкоголю та виникнення суїцидальних намірів.

Як видно з вищенаведених даних депресія характеризується різноманітною симптоматикою, яка зачіпає майже всі сфери людського існування. Цим вона дуже впливає на життєдіяльність людини погіршуючи її працездатність та вибиваючи зі звичного ритму життя. Інколи суб’єкт, який відчуває всі ці симптоми навіть не знає що з ним трапилося та гадає, що все це скоро минеться. Саме тут потрібно вчасно діагностувати депресивний розлад для запобігання можливим ускладненням та небажаним негативним змінам у психіці людини у стані депресії. Для цього існують спеціальні методики: шкала А. Бека для оцінки депресії, шкала В. Цунга для самооцінки депресії, методика визначення рівня депресії В.А. Жмурова тощо.

Своєчасне виявлення та постановка правильного діагнозу дає можливість якомога раніше здійснити терапевтичний вплив.

Серед найголовніших напрямів роботи з терапії депресії виділяють наступні: 1) лікування антидепресантами, 2) психотерапію, 3) правильно збалансоване харчування, 4) світлотерапію, 5) фізичні вправи, 6) відновлення структури сну.

Лікування антидепресантами. Антидепресанти – це препарати, що полегшують або запобігають депресії. Вони здатні коригувати роботу деяких механізмів головного мозку.

Задачу передачі повідомлення від одного нейрона до іншого і перенесення його через синапс виконує хімічний посередник – медіатор (від лат. mediator – посередник). Згідно біологічної теорії депресії – при захворюванні в мозку знижується концентрація деяких медіаторів в синаптичній щілині. Біохімічні процеси нашого мозку дуже складні, і в них беруть участь сотні різних медіаторів. На сьогоднішній день з них виділено всього лише 30, а безпосередньо до депресії мають відношення три медіатори. Це – норадреналін, серотонін і дофамін. Їх називають біогенними амінами. Антидепресанти здатні регулювати концентрацію одного або декількох біогенних амінів. 

До найбезпечніших природніх антидепресантів відносять: “Геларіум гіперікум” (на основі трави зверобою), “Деприм” (на основі трави зверобою), “Флорісед” (на основі валеріани та кропиви собачої), “Тривалумен” (на основі валеріани, м’яти, бобівника та хмелю), “Тенотен” (мозкові антитіла) тощо.

Часто препарати призначають разом з іншими методами лікування, оскільки комплексна атака найбільш ефективна. Антидепресанти частіше за все не здатні наповнити душу щастям і світлом і повністю позбавити від депресивних переживань, але вони здатні, дати хоч якесь відчуття стабільності, нівелювати тяжкість депресії. “Вони допомагають пережити темний період, перенести через прірву” [10].

Психотерапія. В США практично у кожної нормальної (а тим більше – не дуже нормальної) людини є психотерапевт. В Україні ж – навіть достатньо заможні люди борються зі своєю депресією поодинці. На жаль, у нас інститут психотерапії більш менш розвинутий тільки у великих містах, та і там за лікування у гарного фахівця доводиться платити достатньо крупні суми.

Існує більше 200 напрямів психотерапії, але можна виділити два основних. Перший – це психодинамічна або інсайтоорієнтована (до цієї групи входить психоаналіз), який допомагає пацієнту досягти інсайту (осяяння), докопатися до причин проблеми, які нерідко йдуть коренями в саме дитинство. Інша категорія – когнітивна та поведінкова терапія, які роблять упор на конкретних змінах в поведінці і думках людини [10]. 

Науковців турбує питання, чи здатна психотерапія повністю вилікувати від депресії. Однозначної відповіді на ці питання не існує, але у будь-якому випадку, для того, щоб докопатися до причин захворювання, потрібно достатньо багато часу. І нерідко, як відзначав ще К.Г. Юнг, багато що залежить від успіху. Напевно, тільки від не дуже важких форм депресії, але психотерапія може навчити контролювати стан депресії. Твердої гарантії позбутися цієї недуги – не існує.  Курс психотерапії може тривати декілька тижнів або затягнутися на роки. Все залежить від лікаря, пацієнта і конкретної ситуації. 

Правильно збалансоване харчування. Їжа впливає на настрій людини. Це зв’язано з тим, що деякі продукти впливають на вироблення в мозку хімічних речовин, які визначають наш настрій і поведінку [10].

Найбільший вплив на настрій надають вуглеводи. Потрапляючи в організм, вуглеводи запускають ланцюг хімічних реакцій, в результаті якого в мозок потрапляє багато триптофана. Триптофан перетворюється на серотонін, який і покращує наш настрій. Але не всі вуглеводи діють однаково. Фрукти, наприклад, не володіють таким ефектом. Фруктоза не запускає ланцюг реакцій, що призводять до утворення серотоніну.

^ А до серотонін-утворюючих продуктів відносять:

  • Хліб з муки грубого помелу. Потрапляючи в мозок, триптофан активізує рівні серотоніну, речовини, заспокоює і поліпшує роботу мозку. Але з’їсти хліб потрібно до, збагачених білком м’яса або сиру. Це дозволяє триптофану потрапити в мозок, перш ніж мозок буде наповнений іншими амінокислотами.

  • М’ясо індички багате тирозином. Тирозин – амінокислота, що підвищує рівень допаміну і норадреналіну в мозку, що у свою чергу підвищує енергію і швидкість реакції. Добрими замінниками є м’ясо тунця і курки.

  • Яловичина. У людей, що дотримуються дієти з низьким змістом холестерину, може виникнути дефіцит заліза в організмі, що викликає відчуття утомленості і поганого настрою. Залізо підтримує насиченість кліток організму киснем і таким чином заряджає його енергією.

  • Вода. При обезводненні зменшується надходження крові до органів тіла і робота організму сповільнюється. Якщо пити достатньо води щодня, це допоможе позбутися сонливості. Дорослій людині слід випивати від восьми до десяти стаканів води в день. Напої що містять кофеїн і кава не можуть служити замінником води. Вони нерідко діють як сечогінне і усугубляють обезводнення організму.

  • Банани. Дефіцит магнію в організмі і стрес так тісно зв’язаний, що деякі лікарі і дієтологи радять людям, з напруженим графіком життя, додавати в раціон такі багаті магнієм продукти, як банани. Учені також визначили, що підвищене споживання магнію знижує збудливість і сприяє поліпшенню сну. Якщо людина не любить банани, то іншими добрими джерелами магнію є горіхи, квасоля, листова зелень і пророслі зерна пшениці.

  • Апельсини і грейпфрути. Недолік в їжі вітаміну С, що уповільнює здатність організму засвоювати залізо, яке необхідне для боротьби з утомленістю.

  • Шоколад. Одні фахівці вважають, що, як і багато солодких вуглеводів, шоколад може надавати благотворну дію на настрій. Інші вважають, що кофеїн і подібні йому речовини, що містяться в шоколаді, грають роль стимуляторів.

  • Кава. Кофеїн, що міститься в одній-двох чашках кави, додає енергійність і ясність думки протягом 2 годин. Але більша кількість кофеїну може привести до утомленості і дратівливості.

  • Гострий перець. Капсаїцин, речовина, що додає перцю гострий смак, стимулює нервові закінчення в роті, викликаючи відчуття паління. У відповідь на це мозок виділяє ендорфіни, природні речовини, що підвищують настрій.

Світлотерапія. Сезонні емоційні розлади (СЕР) пов’язані з тим, що в один час року дні довші, а в інші - коротші. Люди, схильні до СЕР, до кінця року стають похмурими. З цим видом депресії багато в чому пов’язана тривалість світлового дня і широта. В даний час вчені переконані, що прояв СЕР пов’язаний з тим, скільки світла потрапляє на сітківку ока. Чим менше світла, тим більше мелатоніна, природного гормону сну циркулює в організмі. В наукових експериментах піддослідні тварини, яким вводили мелатонін, дуже багато їли і спали, і ставали млявими. Мелатонін – це побічний продукт серотоніну. Чим більше мелатоніну в організмі, тим менше серотоніну. Можливо, цей тип депресії обумовлений надлишком мелатоніну і одночасним зниженням рівня серотоніну. Якщо людина страждає СЕР, то найпростіше, що вона може зробити, це скоротити виробіток мелатоніну, одержуючи більше світла в найтемніші місяці. Це може означати наступне:

переїзд: переїхати в будинок з великими вікнами, що виходять на південь або на схід; інше оформлення інтер’єру: пофарбувати стіни в білий колір, постелити світлі килими (не використовувати темні обробні матеріали); встановити додаткові освітлювальні прилади і використовувати в будинку більш сильне освітлення, наприклад галогенові лампи [10].

Фізичні вправи. Численні наукові дослідження відзначили, що вправи, поліпшуючі кисневий обмін (танці, баскетбол, біг підтюпцем, їзда на велосипеді, плавання, прогулянки та ін.), а також і вправи, що не відносяться до цієї категорії (такі, як важка атлетика), можуть полегшити депресію, якщо вона оцінюється в межах від легкої до середньої і, окрім того, посилити ефективність лікування при більш важкій депресії. Навіть таке, що не вимагає сил заняття, як прогулянка, робить свою справу. Просто дотримання стабільного режиму при меланхолії може послужити могутнім тонізуючим засобом. Не виключено, що це і все, що потрібне людині. Вправи настільки ефективні, що якщо людина буде їх виконувати в поєднанні з психотерапією або з прийомом ліків, вона швидше наблизить своє одужання, ніж якби обмежувалася одним лише курсом лікування [10].

Ефект від вправ може бути довгостроковим. Позитивні ефекти від рухів можуть походити також з біологічних джерел. Учені прийшли до висновку, що фізична активність вивільняє в мозку хімічні речовини, так звані ендорфіни. Вони діють подібно морфіну: послаблюють больові відчуття і піднімають настрій. Крім того, фізична активність покращує дію і метаболізм медіаторів, таких, як норадреналін і серотонін. А вони вкрай важливі для регулювання настрою.

Відновлення структури сну. Порушення структур сну – нездатність заснути, нормально спати, або, навпаки, вчасно вставати з ліжка – часто є ознаками депресії. Дослідження показали, що у людей, страждаючих депресією, цикли сну переплутані в часі. Структура сну функціонує в протилежній послідовності. Дія цього зміненого порядку полягає в тому, що людині в депресії, крім всього іншого, не вистачає глибокого сну, який краще всього відновлює сили. Можливо, саме тому людина, котра страждає на депресію, може довго спати, але, прокинувшись, як і раніше відчувати себе втомленою і виснаженою.

Порушення сну – ознака того, що біологічний годинник людини, його внутрішній механізм, або добовий ритм, не в порядку. Лікування антидепресантами повертає ці структури в нормальний стан, але рекомендують також і більш простий метод: просто не спати протягом 24-х годин. Це може перевести біологічний годинник у страждаючих депресією людей і служить одним з кращих способів витягнути людину з депресії. Ефект має бути нетривалий, але це спрацьовує на день або два.

До інших методів, які регулюють неправильне функціонування біологічного годинника, обумовлене депресією, відносяться: прийом мелатоніну, природного гормону сну, під ретельним спостереженням лікаря; зміна часу відходу до сну на 5-6 годин раніше звичайного, потім поступове повернення до звичайного часу; чітке дотримання часу відходу до сну і пробудження, а також режиму їжі; відмова від кофеїну і алкоголю, від ліків, таких, як нодоз або нітол, а також від інших стимуляторів і депресантів, що розбалансовують структури сну; релаксуючі або дихальні вправи.

Висновки. В ході проведення теоретичного дослідження психологічних особливостей виявлення та подолання депресивних розладів отримані результати пропонуються в логічній послідовності відповідно до змісту роботи.

1. Депресивні розлади є чи не найпоширенішою формою невропатій (грец. neuron — жила, нерв і pathos — страждання, хвороба) у сучасному світі. Патологічні симптоми проникають в емоційну і вольову сфери психі­ки, мислення, соматичні процеси, взаємини, поведінку особи. За останніми дослідженнями причинами виникнення депресивних розладів вважають нейробіологічні фактори.

2. Різноманітні розлади психічної та фізичної сфер життя людини, які є наслідками депресії край важливо знати для вірної констатації нервово-психічного порушення. Для цього існують різноманітні опитувальники наявного стану, наприклад шкала А. Бека для оцінки депресії, шкала В. Цунга для самооцінки депресії, методика визначення рівня депресії В.А. Жмурова тощо.

3. Своєчасне виявлення та постановка правильного діагнозу дає можливість якомога раніше здійснити терапевтичний вплив та попередити можливі ускладнення. Серед найголовніших напрямів роботи з терапії депресії виділяють наступні: 1) лікування антидепресантами, 2) психотерапію, 3) правильно збалансоване харчування, 4) світлотерапію, 5) фізичні вправи, 6) відновлення структури сну. Всі вони направлені на полегшення наявного стану хворої людини та на відновлення її працездатності і здорового способу життя.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Блейхер В.М., Крук И.В. Толковый словарь психиатрических терминов. – 1995. – 397 с.

  2. Морозов П.В. Депрессия // Валеология. – 2003. - № 9 – 10. – С. 8 – 9.

  3. Немерофф Б. Нейробіологія депресії // Світ науки. – 1999. - № 2 –С.34–42.

  4. Новости медицины и фармации /Неврология/Справочник специалиста. – 2005. - №7. – С. 3 – 7.

  5. Шефтель Л. Болезнь в маскхалате // Новое время. – 2001.-№ 23.–С.39– 40.

  6. Costello Charles G. Symptoms of depression. – New York: by John Wiley & Sons, Inc., 1993. – 326 p.

  7. http://www.zdorov.com.ua

  8. http://www.likar.info (15 Апреля 2003)

  9. http://www.mwtp.ru

  10. http://www.nodepress.spb.ru



В.М. Заіка, С.В. Мерцалов

Полтава

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©dogend.ru 2019
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты