Домой

Загадки походження руських книг




НазваниеЗагадки походження руських книг
страница2/9
Дата23.02.2013
Размер1.62 Mb.
ТипДокументы
Загадки походження слов’янської писемності
Постановка питання
Загадкові пам’ятки
Походження глаголиці
Святий Ієронім
Писемність княжої Русі
Ярослав Мудрий
Анна — королева французька
Походження кирилиці
Київські глаголичні листки” ХІ ст. Національна бібліотека України
Подобные работы:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
^

ЗАГАДКИ ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ



Приблизно за 900 років до Нової ери було створено Ветхий завіт — одну з перших відомих книг, писаних літерами, а не ієрогліфами. Пізніше виникли фінікійська, грецька, етруська, латинська абетки, проте найсла­ветніші твори тієї доби, “Іліада” та “Одіссея”, тривалий час передавалися з вуст у вуста, а записані були значно пізніше, як і руські билини.

Відносно слов’ян прийнято вважати, що їх мови формувались у середині І тисячоліття, а писемність започатковано візантійськими місіонерами Кирилом та Мефодієм. Палко виступав за розширення цих тісних рамок Сергій Лєсной (Парамонов), відомий на батьківщині лише як перший публікатор «Велесової книги». Звернімось же до його роздумів.


^ Постановка питання

Найавторитетнішим першоджерелом вважається трактат укладений у Х ст. болгарським ченцем Храбром "Про письмена" (пізніша копія зберігається у фондах Російської національної бібліотеки в Санкт-Петер­бурзі nlr.ru:8101/fonds/manuscripts/w4a.htm), де зафіксовано три стадії початку слов'янської писемності:

  • архаїчними "рисами і резами";

  • латинськими і грецькими літерами, але "без порядку", тобто безладно, безсистемно, як кому було зручніше;

  • кириличною писемністю, започаткованою 863 року.

Складається враження, що до цієї дати у слов’ян не могло бути власної поважної писемної традиції. Між тим, існує велика кількість свідчень і пам’яток, які дозволяють відкрити ширші часові й територіальні обрії. Та й сама постановка питання про "винахід" нової абетки в якийсь певний час є вкрай сумнівною, адже така потреба з'явилася століттями раніше. Цілком ймовірно, що живучи на перехресті міжнародних зв’язків, знаючи про існування єврейської, грецької, рунічної, латинської та інших писемностей, слов'яни намагалися пристосувати до своїх потреб чужі абетки або поступово виробити свої власні.

На початку Нової ери Гаєм Юлієм Цезарем відмічено, що кельти користувалися грецькими літерами — і це за агресивного тиску сусідньої латинської культури! Якщо грецький вплив сягав навіть Атлантичного узбережжя, то ще помітнішим він був серед слов’янських народів, які здавна сусідували і змішувалися з греками.

Політичним тлом початку ІІ тисячоліття був розкол християнського світу на православ’я й католицизм, безжальне переслідування іновірців-єретиків. Молоді слов’янські народи формувались на міжкультурному розломі. Саме цим можна пояснити, що православний чернець Храбр демонстративно ігнорував глаголичну писемність західних слов'ян, тяжі­ю­чих до Риму. Католицькі історики відповідали взаємною зневагою. Не зупинявся Храбр докладніше й на інших, нехристиянських письменах. Побіжною згадав лише про знаходження св. Кирилом у Корсуні "корсуніпи" — абетки, винайденої якимсь русином, що згодом було освячено традицією руської церкви: "грамота руська явися, Богом дана, в Корсуни русину, от нея ж научися Константин Философ".

^

Загадкові пам’ятки


Між тим, написи, які вдалось прочитати слов’янськими мовами трапляються навіть серед спадків загадкових етрусків, за кількасот років до Нової ери. Близько 1640 р. дослідник Рафаїл Ленакович відзначив, що глаголиця була укладена задовго до Різдва Xристового. Є також відомості, що під час християнізації албанців у II ст. була запроваджена абетка місцевого походження, схожа на глаголицю.

Святий Іоан Золотовустий у промові 398 р., наведеній в його “Житії”, вказав, що "скіфи, фракійці, сармати, маври, індійці, та ті, що живуть у кінці світу, філософствують, кожний перекладаючи Слово Боже своєю мовою". Чи не є це аргументом на користь існування у ті часи слов’янської писемності? Адже під іменем скіфів, згаданих першими, ми маємо підстави взнати пра-слов'ян.

У трактаті про письмена німецький енциклопедист Грабан Мавр (776–856) згадував, що філософ Етік, “скіф” слов'янського походження, родом з Істрії, у першій половині IV ст. винайшов оригінальне слов'янське письмо. Етік був видатним вченим, зокрема Святий Ієронім, про якого йтиметься далі, перекладав його твір з космографії.

Серед інших реліквій у Ватикані зберігається образ Христа на рушнику, так званий образ Вероніки. Подробиці щодо нього наведено у брошурі А. З. Петрушкевича "О древних иконах с кириллическими надписями, находящихся в Риме", Львів, 1860. Цей рушник створений у перші століття християнства. На ньому, окрім букв IС (Ісус) ХС (Христос), є ясний напис: "ОБРАЗЪ ГСПДН НА УБРУСЕ" (убрусом називається ще й дотепер у деяких місцевих діалектах рушник для обличчя). Впадають у вічі традиційні релігійні скорочення.

В каталозі Джакомо Грімальді від 1617 р. під № 52 вказано ікону апостолів Петра і Павла з кириличними написами. За характером письма вона відноситься до перших століть Нової ери. Вказано, що вона знаходилася до VI ст. в одному з вівтарів собору св. Петра, але згодом була перенесена у відділ реліквій. Ймовірно, причиною цього були саме написи.

До ХІХ ст. зберігалася так звана “Салонська Псалтир”, переписана ченцем Миколою з Арба у 1222 р., за папства Гонорія, імператорства Фрідріха та Роберта, при королі Андрії Угорському, архієпископі Гунцеллюсі зі Спалато. Переписано її було глаголичними буквами, абсолютно точно, зі старої слов’янської Псалтирі, написаної за наказом і коштом Феодора, останнього архієпископа Салони. Місто ж Салона було зруйноване близько 640 р. В XVIII сторіччі у чорногорському роді князів Черноєвічів зберігався документ, писаний кирилицею, за підписом папи Льва IV (847–855).

Академік Дмитро Лихачов (ж. "Вопросы истории", М., 1951): "Глаголиця могла бути стародавньою абеткою, але це не значить, що поряд із глаголицею руське населення північного Причорномор'я, сусідуючи з грецькими колоніями, не могло вживати грецькі літери для письма руською мовою. Саме ці букви могли дати початок пізнішій кирилиці".

Русичі писали на вощених табличках, а також видавлювали тексти на дереві чи бересті, втираючи потім фарбник у витиснуті місця, якщо збиралися берегти написане довго. В зв'язку з цим кирилиця з її прямими або злегка округлими лініями мала перевагу перед глаголицею з її дрібними завитками та петлями, які вирізувати або видавлювати було важче.

Часом у деяких рукописах траплялось змішування двох абеток, наприклад у буквицях. На повторно використаних, після відчищення, пергаментах-палімпсестах кирилиця завжди перекриває глаголицю.


^ Походження глаголиці

Ульфіла (бл. 311–383). Архідиякон Хома (пом. у 1268 р.) писав, що для пропаганди "готичного" письма і "готської" віри у Далмацію прибув свого часу священик Ульфіла, і що в місті Томі (нині Констанца) дотримуються глаголиці, навіть коли кирилиця вже всюди перемагає. До того ж він зазначив, що люди Томі, йменовані готами, насправді слов'яни, а так звані “готські” літери винайдені єретиком Мефодієм, який написав слов'янською мовою багато наклепів проти католицької церкви. Очевидно, католик Хома, пишучи через кілька сторіч після ненависних йому Кирила та Мефодія, дещо переплутав.

Валафрід Страбон (пом. у 840 р.) писав, що задовго до Святого Кири­ла у місті Томі поблизу Чорного моря, де у IV ст. єпископствував Ульфіла, вже були перекладені місцевою мовою священні книги, тобто була писемність, і богослужіння правились рідною мовою. Місцеве населення він називає гетами (від грецького "пастухи"), і вказує, що в старовину вони мали високу культуру. Самі греки свідчили, що гети майже нічим не відрізняються від греків. Є резони виводити історію гетів, яких ще Фукідід згадував саме у зв'язку з цією ж місцевістю, аж від часів Троянської війни, від якої вели походження також і легендарного празасновника Риму Енея.

Дід Ульфіли родом був гет, жив у Капподокії, під час війни був захоплений у полон і переселений на Балкани. Сам Ульфіла освіту отримав у Візантії і був рукопокладений єпископом у Царгороді (Константинополі), ймовірно, самим Іоаном Золотовустим. Єпархія Ульфіли була в межах Римської імперії, на нинішній території Північної Болгарії. Отже, немає нічого дивного, що, проповідуючи християнство у гетів, він скористався існуючими гетськими рунами.

Традиційно з іменем Ульфіли пов’язують т. зв. Codex Argenteus — “Срібну книгу”, яка є взірцем саме готської, а не слов’янської писемності. Це переклад готською мовою майже всієї Біблії (за винятком Книги Царств) писаний посрібленим чорнилом на пурпуровому пергаменті, з позолоченими буквицями. Між тим, датується він VI століттям, тобто часом, набагато пізнішим за життя Ульфіли. Цей пишно оздоблений рукопис зберігається в університетській бібліотеці шведського міста Упсала.

Факти, що пов’язують глаголицю з життям Ульфіли:

  • вона продовжувала розвиватися у Далмації, де її батьківщина, і збереглася дотепер, переживши 16 сторіч;

  • Ульфіла ввів її до вжитку в Хорватії, коли був там священиком, а пізніше її “успадкував” Св. Ієронім;

  • видатним культурним центром, куди перейшов Ульфіла, було місто Томі (Констанца): з легкої руки Ульфіли глаголиця вживалася тут майже до кінця XIII ст.






Святий Ієронім

виймає колючку з лапи лева.

Гравюра Альбрехта Дюрера (Німеччина, 1471–1528).


Святий Ієронім вважається небесним покровителем перекладацької справи. День вшанування його пам’яті

30 вересня — Всесвітній день перекладачів.


^ Святий Ієронім (бл. 347–419). У праці 1538 р. Вільгельм Постелл стверджував, що винахідником глаголиці був Святий Ієронім. У 1613 р. Клод Дюре навів у своїй книзі дві глаголичних абетки, приписувані Ієроніму. Один із засновників російської науки Василь Татищев писав, посилаючись на католицькі джерела, що Ієронім винайшов глаголицю в 383 р.

Ієронім народився в Стридоні, на межі Далмації та Паннонії, і уславився багатьма звершеннями, зокрема, славетним латинським перекладом Біблії, знаним під назвою “Вульгата”.

Згідно енциклопедії Брокгауза і Ефрона, Ієроніму приписується також авторство “Glagolita Clozianus” — найдавнішої глаголичної пам’ятки, знайденої у бібліотеці тірольського графа Клоца і виданої у Відні в 1836 р. Цей кодекс був об’єктом релігійного культу: його пергаментні листки, обрамлені у срібло й золото, ділились між нащадками могутнього роду Франкопанів, щоб кожному дісталось хоч що-небудь від цінного спадку. А написаний він був хорватською мовою, глаголицею! Хорвати ж офіційно прийняли християнство у 640 р.

Близько 1499 р., у Новгороді, нещодавно приєднаному до московської держави, було укладено першу повну руську Біблію, відому під назвою Генадіївської, за іменем тодішнього новгородського архієпископа. До роботи було запрошено хорватського ченця Веніаміна, який надав важливі розділи зі спадщини Святого Ієроніма, дотоді відсутні у руській рукописній традиції. Прийнято вважати, що то була латинська “Вульгата”, проте ймовірнішим здається використання прототипу слов’янською мовою, писаного ще не забутою глаголицею.

Фенізій. У 1766 р. граф Клеменс Грубісіч видав у Венеції книжку “Про походження та історію слов’янської глаголичної абетки, приписуваної Ієроніму”, де уточнював, що авторство глаголиці належить Фенізію з Фрігії, який взяв за основу гетські руни. У доказ він наводив літери, схожі на глаголичні, які траплялись на монетах. Між тим, з праць Страбона, Фукідіда, і “батька історії” Геродота можна зробити висновок, що Фенізій, Ієронім та Ульфіла були земляками, і могли бути знайомі з деякими працями один одного. Багатовікова запекла боротьба між католицизмом та православ’ям спричинила замовчування їхніх слов’янських творів.


^ Писемність княжої Русі

Володимир Великий (960–1015), прозваний Хрестителем, син Святослава та древлянської княжни Мали. П. А. Лавровський ("Исследование о летописи Иокимской". Ученые записки 2-го Отд. Ак. наук., 1856, кн. 2) наводить слова польського хроніста Стрийковського (1582), який користувався старими, нині втраченими, руськими літописами, про навчання синів Володимира: "і дав... синів своїх, і при них кілька стольників синів боярських навчати письму грецькому, а також глаголичному, поставивши над ними дяків і навчену молодь".

Треба взяти до уваги розмах заходів Володимира: він примусив вчитися декілька сот боярських дітей. Можна подумати, що діти Володимира вчилися писати грецькою мовою. Але ж для цього, перш за все, довелося б вивчати саму грецьку мову, а про це не існує жодної згадки.

І чи могли діти Володимира вчитися глаголиці та грецькому письму, а кирилиці не вчитися? Було це, поза всяким сумнівом, після 990 р. (хрещення Русі), тобто коли середньоєвропейські слов'яни вже більше 100 років мали літературу, писану кирилицею.

Насправді ж "грецьким письмом", через схожість з грецькими літерами, називали саме кирилицю. Отже, у Володимировій школі вивчалось два слов'янські алфавіти: 1) кирилицю, що на той час писалася знизу вгору, і 2) глаголицю, що йшла вже донизу.

При Володимирі остання була ще такою вживаною, і було стільки рукописів, нею писаних, що вивчати її було необхідно. За свідченням того ж Стрийковського, глаголицю Русь застосовувала ще за його часів, у XVI ст.

^ Ярослав Мудрий (978–1054), син Володимира та полоцької княжни Рогнеди. За Ярославового правління, у 1047 р., новгородський піп Упир Лихий (досить дивне ім’я для священика) переписав "Книгу пророків з тлумаченнями". В приписці мовиться: "Слава тобі. Господи, царю небесний, яко сподобив мя написати книги сі іс коуриловце князю Володимеру, Новеграде княжащу, синові Ярославлю Болшемоу". На думку Сергія Лєсного, переписувач тут мав на увазі не просто копіювання тексту, а його транслітерування кирилицею з іншого алфавіту (очевидно, з глаголиці), і цим підкреслив цінність своєї праці. На Упиря Лихого посилається і вищеназвана Генадіївська Біблія (1499). Можна припустити, що хорватський спадок Святого Ієроніма залучався сюди подібним же способом.

^ Анна — королева французька (бл. 1024–1075). Реймська Євангелія — найцінніша реліквія, що зберігалася з 1554 р. в соборі французького міста Реймса. Цю книгу київський князь Ярослав Володимирович, прозваний Мудрим, дав у посаг доньці Анні, коли близько 1050 р. її взяв заміж французький король Генріх І (до речі, неписьменний). Їх син Філіп I при вступі на престол присягав на материній Євангелії, і за його прикладом так само чинили й наступні французькі королі.

Кодекс має 45 аркушів, писаних з обох боків, і складається з двох частин. Перша, обсягом близько 160 аркушів кирилицею (збереглося 16), містить у собі недільні читання з Нового Заповіту за слов'янським обрядом, орнамент рукопису візантійський, IX-Х ст. Друга частина, з 29-ти аркушів, дописана значно пізніше глаголицею, і містить недільні читання з Нового Заповіту (від Святого тижня до Благовіщення) за католицьким обрядом.

На глаголичному тексті надписано французькою мовою: "Літа Господня 1395. Ця Євангелія і послання написані слов'янською мовою. Вони повинні співатися протягом року, коли правиться архієрейська служба. Що ж до іншої (першої) частини цієї книги, то вона відповідає руському обряду, написана власною рукою св. Прокопа, ігумена, і цей руський текст був дарований покійним Карлом IV, імператором Римської імперії, для увічнення св. Ієроніма і св. Прокопа. Боже, дай їм вічний спокій. Амінь".


^ Походження кирилиці

Назва — безумовно, від імені св. Кирила. Проте ми не мо­жемо припи­-сувати йому роль винахідника. Його заслуга скромніша: він впорядкував існуючу абетку. Є багато даних, що до кирилиці робилися спроби писати грецького типу письмом. Кирило вчинив практично — взяв за основу вже наявну в обігу абетку грецького типу, доповнив її. І лише така засаднича акція, як видання священних книг слов'янською мовою і слов'янським шрифтом, дала підставу оголосити його винахідником кирилиці.




^ Київські глаголичні листки” ХІ ст. Національна бібліотека України

імені Володимира Вернадського nbuv.gov.ua





Зразки глаголичних текстів: округлий болгарський шрифт “Київських листків” ХІ ст. і гострокутний хорватський шрифт другої частини “Реймської Євангелії” XІV ст.( із сайту whitemouse.ru)


Покласти в основу глаголицю він не міг: вона була непридатна для скоропису, а ще — за нею були Ульфіла, Евзебій, Ієронім та інші особи, з погляду православної церкви, або прямі, або підозрювані єретики. Зрештою, глаголиця не зближувала греків зі слов'янами, а роз'єднувала.

Наведемо уривок з "Атологіону Києво-Печерської лаври", від 1619 р., під днем 14 лютого: "святої пам'яті Кирила, єпископа Моравії, Апостола слов'ян і болгар, що з грецького письма влаштував слов'янську азбуку і охре­стив слов'ян і болгар". В тому ж джерелі під 11 травня сказано: "святої па­м'яті Мефодія, єпископа Моравії, що був братом Кирила Філософа, Апостола слов'ян, який винайшов слов'янське письмо і пояснив його Василю Ма­кедонцю". Перший уривок прямо свідчить, що Кирило створив слов'янське письмо з грецького, глаголиця ж нічого з грецьким спільного не має. Другий уривок уточнює час створення кирилиці. Таким чином, у цитаделі руського православ'я — Києво-Печерській лаврі дивилися на речі ясно і визначено.

Зрозуміло, давня слов'янська писемність не була чимось єдиним: в різних місцях і в різні часи питання розв'язувалося по-різному. На жаль, цей спадок вивчався недостатньо. У найкапітальніших же працях радянських вчених про це не було жодного слова.


Зарубіжні дослідники проблеми
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©dogend.ru 2014
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты