Домой

М.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія «Коваль»




НазваниеМ.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія «Коваль»
страница17/28
Дата25.01.2013
Размер6.31 Mb.
ТипДокументы
Михайло Олександрович
Максимович Михайло Олександрович
Максимович Михайло Олександрович
М. Максимович.
Мечников Ілля Ілліч
Мечников Ілля Ілліч
Могила Петро Симеонович
Могила Петро Симеонович
Могила Петро Симеонович
П. Могила.
Мурашко Олександр Олександрович
Мурашко Олександр Олександрович
Мурашко Олександр Олександрович
О. Мурашко. 1910-ті роки.
Наливайко Северин
Наливайко Северин
Й. Бєльськш. 1599.
М. Костомаров. 1873.
Нарбут Григорій Іванович
Нарбут Григорій Іванович
...
Полное содержание
Подобные работы:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28
XVIII століттях займали високі посади в козацькому війську, зокрема Самійло Величко згадує про переяславського знатного військового товариша Василя Максимовича. Виховувався під впливом дядьків по матері, Іллі Максимовича, доктора права та філософії Харківського університету, та Романа Максимовича, викладача грецької та римської словесності у Московському університеті. Початкову освіту здобув у Золотоніському Благовіщенському монастирі, потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народні пісні. По закінченні Новгород-Сіверської гімназії 1819 року вступив на філологічне відділення Московського університету. Провчившись два роки, перейшов на природниче відділення, де вивчав фізику й математику. 1823 року, по закінченні навчання, залишений для наукової роботи. Того ж року публікує свою першу наукову працю «Про систему рослинного царства». 1824 року вийшла в світ перша книга М.Максимовича «Головні особливості зоології, або Наука про тварин». У той період продовжує досліджувати фольклор та етнографію. 1827 року виходить збірник «Малоросійські

246

Максимович ^ Михайло Олександрович

пісні, видані М.Максимовичем». Того ж року захищає магістерську дисертацію на тему «Про системи рослинного царства». 1833 року вийшла «Книга Наума про великий Божий світ», що містить науково-популярні розповіді про будову Землі, сонячної системи, Галактики. Ця книга протягом сорока років одинадцять разів перевидавалася. 1833 року М.Максимович здобуває ступінь доктора біологічних наук та звання професора, стає завідуючим кафедрою ботаніки Московського університету. 1834 року виходить його збірник «Українські народні пісні». У травні 1834 року М. Максимовича запрошують до щойно створеного Київського університету святого Володимира, де він спершу працює професором, а з жовтня того ж року стає першим ректором. З 1835 року у зв'язку з хворобою йде з посади ректора і залишається професором. Присвячує себе вивченню української та російської історії, досліджує «Слово про Ігорів похід», 1837 року публікує його переклад російською мовою. 1839 року написав працю «Сказання про Коліївщину», яку цензура заборонила Друкувати. 1840 року видає перший номер історичного альманаху «Ки-евлянин». 1843 року публікує наукову працю «Про Петра Конашевича Сагайдачного». До 1845 року читає лекції у Київському університеті, працює у Київській археографічній

комісії, де вперше познайомився з Т.Шевченком. Того ж року через погіршення здоров'я виходить на пенсію, оселяється на хуторі Ми-хайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджає для роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, публікує багато історичних праць. Листується і зустрічається з багатьма діячами науки і культури, зокрема з Т.Шевченком, В.Бєлінським, Д.Писарєвим, М.Гоголем. Бере участь у наукових дискусіях, заперечує норманську теорію походження Русі-України, розвінчує погодінську теорію, за якою Україна — це лише Південь Росії, її «окраїна». 1856 року публікує на цю тему «Філологічні листи до М.Погодіна», у яких захищає самобутність українського народу, його культури та мови. 1857 року друкує переклад «Слова про Ігорів похід» українською мовою. 1859 року М.Максимович видав перший номер альманаху «Українець», в якому вмішено багато матеріалів з історії України. Того ж року на хутір Михайлову Гору приїжджає Т.Шевченко, який написав там портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. 1860 року публікує полемічну статтю «Оборона українських повістей Гоголя». У травні 1861 року М.Максимович бере участь у похороні Т.Шевченка у Каневі, пише вірш «На смерть

247

100

видатних імен України

Т.Г.Шевченка». 1871 року М.Максимовича обрано членом-корес-пондентом Петербурзької Академії наук. Того ж року він бере участь у Третьому Всеросійському з'їзді природознавців у Києві. У Петербурзі побачили світ «Листи про Київ та спогади про Тавриду». 10 грудня 1873 року М.Максимович помер.

.Михайло Максимович завдяки різнобічності свого обдаровання залишив однаково помітний слід як у галузі природознавства, ботаніки, хімії, зоології, фізики, якими він активно займався у 1823—1834 роках, так і в галузях мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології, що їм він присвятив пізніший період своєї діяльності аж до останніх днів життя. Максимович зробив значний внесок у підготовку двох великих відкриттів у природознавстві. Ще в ранніх своїх працях він висловлював гіпотези, які пізніше було підтверджено ґрунтовними фундаментальними дослідженнями, — про обмін речовин і клітинну будову живих організмів. Важливим відкриттям Максимовича були його докази про еволюцію тваринного світу, причинами якої є зміна умов довколишнього середовища. Світоглядним підґрунтям поглядів Максимовича у природознавстві були матеріалізм МЛомо-

носова та натурфілософські ідеї Шеллінга, які вчений засвоїв на лекціях М.Павлова. Він розвивав шелінгіанську теорію розвитку і єдності реального та ідеального, суб'єктивного та об'єктивного світу. Вчений стверджував, що методом природознавства як науки є проникнення у внутрішню суть проблеми, створення стрункої системи знань. Обстоюючи ідею матеріальної єдності світу, доводячи, що все в природі складається з єдиної всезагальної речовини-матерії, він переконував, що органічна природа виникає на певному етапі з неорганічної природи у процесі її складних перетворень, а існуюча реальність не залежить від свідомості. Природа проникає у свідомість людини через органи почуттів. Наші знання про природу є відображенням предметів і явищ, які існують реально, а не є втіленням якоїсь ідеї. Максимович не сприймав також абсолютизації раціональних форм освоєння дійсності, вузького емпіризму, виступав за єдність теорії з практикою, аналізу й синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня науки того чи іншого часу. Водночас він висловлював новаторські для свого часу думки, що науку, техніку, людський розум слід скерувати не

248

^ Максимович Михайло Олександрович

на революційні зміни й створення чогось нового, а на об'єктивне вивчення, засвоєння й розумне використання вже створеного природою. Ці думки, втілені у найголовніших природознавчих працях вченого — «Про системи рослинного царства», «Головні особливості зоології, або Наука про тварин», «Книга Наума про великий Божий світ», на багато років попередили дослідження Чарльза Дарвіна й поставили Максимовича в ряд фундаторів вітчизняної природознавчої науки.

Лекціями Максимовича на кафедрі ботаніки Московського університету захоплювалися О.Герцен і МЛермонтов. Наполеглива праця і великі здібності сприяли тому, що у 1833 році, коли М.Максимовичу було лише 29 років, йому присуджено науковий ступінь доктора біологічних наук і звання ординарного професора.

Ще під час захисту магістерської дисертації у 1827 році Михайло Максимович підготував і видав першу в Росії і Україні збірку «Малоросійські пісні». Пізніше дослідник видав збірки українських народних пісень у 1834 і 1849 роках. До багатьох пісень Максимович додавав Докладні історичні коментарі, які Давали можливість глибше зрозуміти їх зміст і водночас життя українського народу. Збіркам Максимовича дав високу оцінку М.Гоголь. ^-Пушкін використав їх у своїй

поемі «Полтава». Іван Франко підкреслював, що видання Максимовича мали великий вплив на формування патріотизму в багатьох передових людей України. А російський композитор О.Аляб'єв, з яким М.Максимович був у дружніх стосунках, поклав на музику 25 пісень із збірки «Малоросійські пісні». Фундаментальна праця Максимовича «Дні і місяці українського селянина», статті «Що таке думи» та «Замітки про побутові пісні» стали першоосновою етнографії як науки. На прикладі збірок українських пісень та інших своїх досліджень Максимович показав, що народне мистецтво є найвищим типом мистецтва, воно є взірцем для письменства та інших видів творчості. Український народ є володарем такої культури, яку можна поставити врівень з кращими взірцями народної культури Європи. Творцем цієї культури є саме та безіменна маса покріпаченого й пригнобленого народу, на яку з погордою дивиться частина малоросійського спольще-ного чи зрусифікованого українського панства та великоросійська інтелігенція в особі Аскоченського, Соловйова, Погодіна. На прикладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» Максимович доводив, що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське «наречие», як вважав його опонент М.Погодін. Українська мова заро-

249

100.

видатних імен України

дилася у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід», і самі українці є автохтонами на терені від Дунаю до Дону. Такими сміливими й небезпечними на той час науковими висновками Максимович вселяв у сучасників-українців почуття гордості за свій народ, обстоював його самостійність, рівність з іншими народами та право на своє життя і національну культуру. А надруковані 1863 року в журналі «День» «Нові листи до Погодіна про старо-бутність малоросійського наріччя» остаточно завдали поразки погодін-ській теорії про старшість «великоруської» мови над «малоруською».

У написаній 1837 року праці «Звідки походить руська земля за сказанням Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими» вчений різко виступив проти норманської теорії походження Русі. Він переконливо доводив, грунтуючи свої твердження на фольклорній і мовознавчій базі та літописних джерелах, що засновниками Київської Русі були слов'янські племена, які боролися за незалежність своєї землі від іноземних загарбників — степових кочовиків, норманських купців-грабіжників та польських феодалів.

Багато років Максимович присвятив вивченню «Слова про Ігорів похід», написавши про цю пам'ятку сім праць, що не втратили свого

значення й нині. В українській літературі він вперше здійснив переклад «Слова» на українську мову, показавши її сучасникам як пам'ятку власне української мови.

Як справжній вчений, який керується у своїх висновках документами та матеріалами архівів, літописами, народною пісенною творчістю і намагається бути незалежним від можновладців та політичної ситуації, Максимович виступав проти дворянсько-шовіністичної концепції в поглядах на історію українського козацтва. Він доводив, що козаки сформувалися з народних мас у результаті тих соціальних процесів, що відбувалися в Україні, а не з волі польського короля, який організував їх для захисту кордонів від татар. Історично відомими, вважав Максимович, козаки стали вже після 1471 року, коли Київське князівство було перетворене на воєводство й розвинулося під началом старости черкаського і канівського Євстафія Дашкевича з 1508 по 1536 роки. Захищав український вчений козацтво і від польських аристократів, що дивилися на запорозьке лицарство як на холопство, бидло та розбійників. Водночас він показав у своїх дослідженнях, зокрема у «Сказанні про Коліївщину», масові насильства шляхти над українським народом. Це дослідження заборонила цензура, й лише після смерті автора, 1875 року, воно побачило світ.

250

^ Максимович Михайло Олександрович

Максимович був першим істориком стародавнього Києва, присвятивши йому двадцять п'ять статей. Він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історію створення багатьох київських пам'яток, зокрема Трьохсвятительської, Воздвиженської, Іоаннівської церков, Хрещатика, Золотих воріт, міських валів, узвозів. Обороняючи рідну культуру від нападок імперських науковців, він у листах до князя Вяземського знову рішуче виступає проти панславізму з російським обличчям, а фактично проти русифікації української культури, ігнорування української мови як мови великого окремого народу. Він стверджував, що українська мова виникла ще в часи Київської Русі, раніше за російську.

Максимович своїм прикладом запалив багатьох на збирання й дослідження української старовини. Внаслідок численних подорожей

по Україні він створив новаторські для того часу праці «Українські стріли стародавніх часів, що були зібрані понад Дніпром біля Михай-лової гори», «Про предмети давнини, що були передані автором у музей Московського археологічного товариства», «Археологічні записки про Київ та його околиці», що започаткували українську археологічну науку.

Михайло Максимович як людина енциклопедичних знань та широких інтересів головне завдання ученого історика й археолога вбачав не у самодостатньому збиранні скарбів для поповнення музеїв чи приватних колекцій можновладців, а в поширенні знань серед народних мас, у вихованні поваги до рідної історії та культури. Як визначний учений, громадський діяч, педагог і просвітитель, він був одним із зачинателів боротьби за культурний розвиток українського народу.

Не покину, поки згину, мою Україну.

М.Максимович.

Бався, радій, душе людська, для того людина тяжко працює, щоб жити, а не значить — веселитися, радіти світом, а не страждати в горі...

^ М. Максимович.


Мечников Ілля Ілліч

(1845-1916) — біолог.

Один з основоположників

ембріології, порівняльної

патології, імунології

і мікробіології.

ГІародився в селі Іванівка Харківської губернії. Закінчив Харківський університет (1864 p.). Працював у Новоросійському (1867_

1868 pp.) та Петербурзькому (1868 — 1870 pp.) університетах. У 1870-1882 pp. — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету, в 1886 —1887 pp. завідував організованою ним першою в Росії Одеською бактеріологічною станцією, в 1888— 1916 pp. — завідувач лабораторії Пастера у Парижі.

Основні наукові праці присвячено еволюційній ембріології, мікробіології, імунології та геронтології. Починав з праць із зоології безхребетних та порівняльної ембріології. Детально вивчив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів. Засновник теорії зародкових листків (1871 p.). Створив теорію походження багатоклітинних організмів (1886 p.). Один з основоположників еволюційної порівняльної ембріології (1865—1876 pp.). Ці дослідження стали значним внеском в еволюційне вчення. Відкрив явище фагоцитозу (1882 p.). Розробив на його основі фагоцитарну теорію імунітету (1883 р.) та теорію порівняльної патології. Один з основоположників мікробіології. У дослідах на собі та співробітниках довів роль холерного вібріона як збудника азіатської холери. Виконав кла-

252


^ Мечников Ілля Ілліч

сИчні дослідження щодо вивчення експериментального сифілісу, черевного тифу та туберкульозу. Про-BjB новаторські роботи зі з'ясування ролі мікробних асоціацій та антагонізму мікробів в інфекційному процесі. Створив учення про цито-Токсини. Широко відомими стали праці І.І.Мечникова про тривалість життя та причини старіння. Свої філософські погляди природодослідника виклав у книзі «Сорок років пошуку раціонального світогляду» (1913 p.). За відкриття явища фагоцитозу (1882 р.) присуджено Нобелівську премію (1908 р.)

Працював І.І.Мечников у багатьох галузях біологічної науки і практично у всіх зробив видатні відкриття.

Проводячи дослідження в середземноморських експедиціях на безхребетних морських організмах, І.І.Мечников звернув увагу на існування в них рухливих клітин. Зацікавившись ними, він намагався зрозуміти їх фізіологічне значення. Припускаючи, що мігруючі клітини не лише забезпечують захоплення поживних речовин, а й відіграють захисну роль, він ввів у тіло личинки шпильку троянди і спостерігав, як численні блукаючі клітини оточували введений шпильку. Цим дослідом підтверджувалася думка про

захисну роль блукаючих клітин. Подальші роздуми привели його до допущення про існування в організмі людини і тварин клітин, які бо-ряться з мікроорганізмами. І.І.Мечников вважав, що рухливі клітини крові — лейкоцити — є захисними клітинами, здатними знищувати бактерії та інші ксенобіотики. Коли було одержано переконливий експериментальний матеріал, що підтвердив захисну роль лейкоцитів у боротьбі з мікроорганізмами, І.І.Мечников опублікував так звану фагоцитарну теорію імунітету, назвавши лейкоцити фагоцитами. Цю теорію, проти якої спочатку виступили такі відомі мікробіологи, як Р.Кох, підтримав авторитетний науковець Л.Пастер.

Надалі І.І.Мечников встановив, що деякі нерухомі клітини також беруть участь в імунітеті, і поклав початок вченню про роль ретикулярної системи в імунітеті, яке згодом розвинув О.О.Богомолець.

Початі в Одесі дослідження щодо запалення та імунітету І.І.Мечников продовжив і закінчив у Парижі, в знаменитому Інституті Пас-тера. Тут він зацікавився питаннями епідеміології, вивчав холеру, широко ставив досліди з сифілісу, досліджував антагонізм бактерій, закладаючи основи вчення про антибіотики. Сердечно прийнятий Л.Пастером, він почав керувати однією з лабораторій, згодом став

253

100.

видатних імен України

заступником директора інституту. Визнаний і оцінений своїми новими колегами, І.І.Мечников пропрацював тут 28 років — до самої смерті. Про його роль в цьому інституті найближчий сподвижник Л.Пастера професор Е.Ру писав: «...Ви стали на чолі школи і створили в цьому інституті науковий осередок... Інститут Пастера багато за що завдячує Вам. Ви принесли йому престиж Вашого імені, і працями своїми та своїх учнів Ви значною мірою сприяли його славі. В ньому Ви показали приклад безкорисливості, відмовившись від будь-якої оплати в роки, коли насилу зводили кінці з кінцями...»

Наукова школа І.І.Мечникова відрізнялася від французької та німецької мікробіологічних шкіл тим, що була біологічною (фагоцитарною, клітинною). Вона відкидала уявлення про організм як про пасивне місце перебування інфекції, звертала увагу на наявність спеціалізованої фізіологічної системи, яка виконує захисні функції. Як біолог у найширшому розумінні слова І.І.Мечников цікавився явищами паразитизму в тваринному царстві, і результатом його робіт у цій галузі стало теоретичне обгрунтування заходів боротьби, яких слід вжити, щоб допомогти організмові перемогти інфекцію. Фагоцитарна теорія І.І.Мечникова сприяла розвиткові імунології, яка дала змогу

охопити патологічний процес у цілому.

Наприкінці 1890-х років з'явилися перші свідчення розпочатим І.І.Мечниковим експерименталь-І них праць у галузі геронтології. Він прагнув розробляти клітинні механізми старіння. Дослідницькі напрямки, ініційовані ним, виявилися надзвичайно перспективними, і це дає підстави вважати його одним з основоположників сучасної геронтології. Спираючись на розроблені ним принципи про роль фагоцитозу в атрофічних процесах, І.І.Мечников поширив їх на старечу атрофію. У своїх уявленнях про механізми старіння він відводив провідну роль порушенням міжклітинних взаємовідносин та гете-рохронності старіння різних тканинних елементів. У цьому виявилося його вміння побачити крізь призму відкритого ним феномена фагоцитозу сутність такого спільно-біологічного процесу, як старіння.

Геній І.І.Мечникова виявився здатним поєднувати інтелектуальну напругу, спрямовану на створення фундаментальних біологічних концепцій, з тяжкою і часто невдячною діяльністю в галузі практичної медицини. Ця діяльність іноді мала героїчний, жертовний характер. Так, працюючи в Одесі, І.І.Мечников провів дослід самозараження поворотним тифом, а в 1892 p., під час епідемії холери у Франції, вив-

254

^ Мечников Ілля Ілліч

чаючи властивості холерних вібріонів і розробляючи способи боротьби з ними, він випив культуру збудника смертельної хвороби.

1.1.Мечников завжди дотримувався позиції активного гуманізму. Він мав стійку прихильність до активної діяльності, спрямованої на моральне удосконалення, добродійність, перетворення навколишнього світу для поліпшення його на гуманістичній основі. Тут доречно навести враження від спілкування з І.І.Мечниковим Льва Толстого: «Ілля Ілліч справив на мене найприємніше враження. Я не зустрічав у ньому звичайної риси вузькості фахівців, учених людей. Навпаки, широкий інтерес до всього, і насамперед до естетичних сторін життя. З

другого боку, складні спеціальні питання та відкриття в галузі науки він так просто викладав, що вони мимоволі захоплювали своїм інтересом. Я був вражений його енергією: незважаючи на ніч, проведену у вагоні, він був такий жвавий і бадьорий, що являв собою чудовий доказ правильності його гігієнічного, почасти навіть морально-гігієнічного режиму».

Для І.І.Мечникова надзвичайно характерним був постійний пошук світоглядних та моральних основ діяльності. Його книга «Сорок років пошуку раціонального світогляду» (1913 р.) підбила підсумок цим пошукам і стала світоглядним фундаментом для багатьох поколінь людей науки.

Могила Петро Симеонович

(1596-1647) — СВЯТИЙ; ПОЛІТИЧНИЙ,

церковний і освітній

діяч України,

митрополит Київський

і Галицький

(з 1632).

ІУІитрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним борцем за торжество православ'я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії в XVII столітті.

Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавського роду Могил. Прізвище це відповідає прізвищу князів Холмських і походить від молдавського слова mohila, що означає узвишшя, горбовину.

Народився Петро Семенович Могила 10 січня 1597 року в сім'ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили.

Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського православного братства, організованого в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Львів містився неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь, а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями стосовно матеріальної допомоги.

Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення у 1596 році унії, коли вплив католицизму посилився на Молдову і Валахію. До того ж у 1612 році Кантемир Мурза захопив молдавсько-вала-хійські володіння, що змусило молодого воєводича разом з сім'єю залишити землі батьківщини.

Могили переселилися до Поль-

256

^ Могила Петро Симеонович

щі, де знайшли підтримку своїх сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досить швидко опанував богословську науку.

Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову службу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та легковажному військовому оточенні. Вже тоді його душу обіймало пристрасне бажання присвятити себе служінню Богові, православ'ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно сповідувати її.

Після повернення до Польщі, через складну політичну ситуацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в чужорідному середовищі.

Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. По суті, це й визначило

напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

На той час Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ'я в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об'єднував і концентрував у собі життєдайні сили народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним місцем, де могли вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом втілюватимуться в життя на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів митрополитства.

У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистен-ського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс, у ставропігії якого тоді перебувала Лавра, затвердив це обрання.

У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе ревним і достойним послідовником своїх славетних попередників — архімандрита Ники-фора Тура, Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, котрі самовіддано боролися за єдність православ'я, боронили від зазіхань уніатів цю старовинну святиню православного християнства Київської Русі.

Палкий прихильник православ-

257

100.

видатних імен України

них традицій, усім серцем відданий рідній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером, архімандрит Петро Могила вимагав від послушників та братії смирення і послуху, подаючи власним прикладом зразок взірцевої поведінки, повторюючи, що йому як настоятелю «поперед усіх належить бути на чернечому правилі та в усякому ділі богоугодному».

Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили — як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. І.Огі-єнко з цього приводу зазначав: «Мо-гилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце».

Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ'я, не

міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтів та уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

Восени 1631 року відкрилася перша лаврська школа. Ця знаменна подія була дещо затьмарена виступом противників намісника, тих, хто вбачав у ній конкурентку й суперницю братській школі.

Досвідчена людина і дипломат-політик, Петро Могила зробив єдино вірний крок до порозуміння. Він погодився звести лаврську школу з братською, але за умови, що буде охоронцем і опікуном того об'єднаного закладу. Архімандрит особисто записався у члени братства і був прийнятий «старшим братом, опікуном і фундатором того славного братства, обителі та шкіл».

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об'єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл.

258

^ Могила Петро Симеонович

О.Оглоблін так характеризував цей період: «Доба Могили — то була доба великих досягнень... Створення Києво-Могилянської колегії, цієї слави і гордості Київських Атен, що незабаром стане «альма-матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної Європи».

Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Вона давала православному народові й Церкві «багато благочестивих і вчених мужів».

Окрім Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну — Вінницьку, а у 1636 році — Кременецьку.

Слід зазначити, що становище православ'я в Україні у першій половині XVII ст. було надзвичайно складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем, їх усували з різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства.- Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися.

Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідувати свою віру, відправляти служби, обирати пастирів. Обста-

вини цього часу вимагали, щоб православну Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би своїм авторитетом зміг захистити її в непростий період випробувань.

Звісно, кандидатура Петра Могили була найдостойнішою.

У квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали.

Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва.

Уся діяльність Петра Могили після вступу його на митрополичу кафедру була спрямована на відновлення повнокровного життя православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов'язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях ревний святитель і подвижник православ'я щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.

259

100.

видатних імен України

Для православної Церкви та всього православного народу були вкрай необхідні богослужбові й повчальні книги. На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Українсько-Білоруської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри».

До Петра Могили наша Церква ще не мала такого Требника за багатством та цінністю змісту.

Ще була у святителя одна заповітна мрія — видати повне зібрання житій святих, вшановуваних православною Церквою. Згодом це завдання виконав вихованець колегіуму св. Димитрій (Туптало) Ростовський.

Стан православної Церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі інші монастирі та храми перейшли у відомство православного митрополита.

Відновлення Софійського собору, яким уніати володіли близько 37 років, розпочалося у 1634 році й тривало впродовж десяти років.

Митрополит Петро наказав розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі

святого рівноапостольного великого князя Володимира.

Лише чотирнадцять років судилося митрополитові пробути на Київській кафедрі, але це був час відданого, ревного служіння найвищим ідеалам життя. Напруження і виснажлива праця підірвали сили подвижника. Ледве сягнувши п'ятдесятилітнього віку, він відчув наближення смерті.

За кілька днів до смерті перво-святитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. їй він заповідав бібліотеку, нерухоме майно, коштовності.

Розділивши решту свого майна поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями, архіпастир мирно відійшов до Господа в ніч на 1(14) січня 1647 року, і цього ж року 3(19) березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій.

Нова сторінка відкрилася і в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 році тут відкрито університет, що згодом дістав статус національного,— «Києво-Могилян-ська академія».

260

^ Могила Петро Симеонович

Постать Петра Могили ніколи не переставала цікавити як його сучасників, так і пізніше істориків, викликаючи при тому полярні думки й судження. Але на яких би рисах характеру чи особливостях діяльності вони не зупинялися, всі одностайні в тому, що це був вольовий, авторитетний, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. В той же час неодмінно відзначаються і його здібності досвідченого організатора, доброго порадника, мудрого наставника.

Промовистим у цьому плані є одне з його повчань.

Давай тим, що просять

Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що за архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов до нього келар і повідав йому, що много-множество хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому спожиттю,

вразився і пішов до келарні подивитися, хто це стільки багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там зібраних і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб), і почав сам здорових голодних проганяти (повелівав їм не дармового хліба їсти, а працювати), недужим повелів таки дати, тобто сліпим, кривим і їм подібним. Коли ж повернувся у свою келію, тоді — о чудо! — град такий великий випав, що всі жита монастирські, котрі охрест монастиря, побив, потовк і з землею змішав, нікому ж іншому град той жита не потовк, тільки монастирське. Побачив це старець-архімандрит і повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи того в келарні, не маю звідкіля дати, — казав йому старець:

— Давай, злий рабе, тим, що просять: ти не убудеш, обитель же свята ніколи не збідніє.

Все, що мав, присвятив я, разом із собою, на хвалу й служіння Богові!

^ П. Могила.



Могила був людиною великих організаційних здібностей, енергійною і талановитою. М.Грушевський.

Могила ставив справу української церкви так широко, що не відкидав ідеї порозуміння з Римом... В той же час могилянські кола вживали заходів Для заснування українського патріархату. L Крт >якевт

Мурашко

Олександр

Олександрович

(1875-1919)

- живописець, педагог, громадський діяч.

\-7дин з найвизначніших українських живописців кінця XIX — початку XX століття Олександр Олександрович Мурашко народився 26 серпня 1875 року в Києві, у сім'ї іконописця Олександра Івановича Мурашка. Дядько його, Микола Мурашко, був відомим діячем культури, засновником Київської рисувальної школи. Дитинство художника пройшло в містечку Борзні на Чернігівщині. Згодом родина переїхала до Києва, де батько відкрив іконописну майстерню. Працюючи в батьковій майстерні й опановуючи малярство в іконописця Науменка, Олександр Мурашко закінчив Київське духовне училище. Наприкінці 80-х років професор Андріан Прахов залучив Олександра Івановича Мурашка до роботи з оздоблення інтер'єру Воло-димирського собору у Києві. Знайомство з Праховим та російськими художниками В.Васнецовим, М.Не-стеровим, М.Врубелем, В.Котар-бінським, що працювали над розписами собору, спонукало юнака серйозно навчатися живопису. Зустрівши опір батька, який хотів, щоб його син здобув духовну освіту або став комерсантом, Олександр Мурашко залишає домівку, тривалий час працює вантажником на Дніпрі, живе серед бродяг, зазнає поневірянь, злиднів, проте не полишає улюблене заняття, малює колоритні типи київського просто-

262

^ Мурашко Олександр Олександрович

ЛЮДУ- Потім за порадою Андріана Прахова вступає до рисувальної школи Миколи Івановича Мурашка. У роки навчання знайомиться з творчістю художників-передвиж-ників на виставках, що відбувалися у Києві. У ті роки взяв участь у виставці кращих творів учнів художніх шкіл, на якій його натюрморт був нагороджений премією. Влітку 1894 року готується до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв, малює етюди, замальовки та ескізи, які дали підставу А.Прахову та В. Васне-цову рекомендувати О.Мурашка до Академії. Восени того ж року він їде в Петербург, складає вступні іспити і стає вільним слухачем Академії. Живе в нестатках, хоч перед від'їздом помирився з батьком, який дав йому якусь суму грошей. 1896 року Мурашко стає учнем професора І.Рєпіна, який справив на нього великий вплив, особливо у портретній творчості. 1897 року експонований на академічній виставці «Портрет дівчини», виконаний О.Мураш-ком, Рада Академії придбала для академічного музею. 1898 року «Портрет юнака, який читає книгу» експонується на виставці московського Товариства любителів мистецтва і одержує премію. У майстерні Рєпіна художник брав участь У створенні колективної картини «Постановка натури у майстерні Рєпіна» разом зі своїми співучнями Б.Кустодієвим, Ф.Малявіним. Му-

рашкові випало завдання написати портрет І.Рєпіна. Під час канікул Мурашко їздить у Київ, цікавиться під впливом І.Рєпіна українською історією, збирає матеріал для дипломної картини «Похорон кошового». Для центральної постаті композиції, кошового Івана Сірка, йому позує Михайло Старицький. 1900 року О. Мурашко одержує за картину «Похорон кошового» звання художника з правом пенсіонерської подорожі за кордон. З початку 1901 року О.Мурашко перебуває в Німеччині, Італії, де виконує ряд робіт, які відсилає в Академію як звіт за пенсіонерське відрядження. В лютому 1902 року Академія продовжує термін відрядження й надає можливість Мурашкові стажуватися в Парижі, де він створює ряд блискучих полотен, зокрема «Портрет дівчини у червоному капелюсі», створений під впливом популярної тоді в Європі імпресіоністичної манери. 1904 року Мурашко повертається у Петербург, бере участь у діяльності «Нового товариства художників». У квітні 1907 року О. Мурашко повертається до Києва й оселяється в батьківському будинку. 1908 року його картину «Карусель» відзначено золотою медаллю на міжнародній виставці в Мюнхені. 1910 року О. Мурашко бере участь у міжнародній виставці у Венеції картинами «Недільний день» та

263

100

видатних імен України

«На терасі», які нині знаходяться в Нью-Йорку та у Двірцевій галереї в Бухаресті. З 1911 року Мурашко стає членом Мюнхенського сецесі-ону, щорічної виставки. 1913 року створено славетну картину «Селянська родина». У 1910-х роках Мурашко викладає у Київському художньому училищі як професор, 1913 року разом з А.Крюгер-Прахо-вою відкриває приватну студію, що існувала до 1917 року. Після Лютневої революції художник брав активну участь у створенні Української Академії мистецтв. 1919 року О.Му-рашко загинув від рук бандита.

У другій половині XIX століття в Україні активізувався національно-визвольний рух, що покликав до життя могутні творчі сили народу. Київ, Одеса, Харків перетворюються на великі центри культури, в яких розгорнули діяльність організації української творчої інтелігенції Громади, відкриваються народні школи, музеї, засновуються художні товариства. Велике значення для розвитку мистецького життя в Україні відігравала діяльність Товариства пересувних художніх виставок, в якому брало участь багато українських художників. Велику роль в активізації художнього життя в Україні відіграли художні шко-

ли: М.Мурашка у Києві, М.Раєв-ської-Іванової у Харкові, Одеське художнє училище, де протягом тривалого часу працював видатний український художник К.Костанді. У Львові гуртувало навколо себе художників Товариство для розвою руської штуки, в діяльності якого активну участь брав І.Труш.

Велика група українських художників вийшла з Київської рисувальної школи М. Мурашка (1844-1909), який був відомим художнім критиком, автором популярної в свій час книги «Спогади старого вчителя», видатним педагогом, майстром літографії, який вперше в українській графіці звернувся до ілюстрування дитячої книги і створив ілюстрації до казок Андерсена. У школі Миколи Мурашка, яка з 1875 до 1901 року була центром художнього життя Києва, здобували художню освіту К.Крижицький, М.Пимоненко, Г.Дядченко, С.Костенко, І.їжакевич, Г.Світлицький, Ф.Красицький, В.Сєров, К.Мале-вич. Школу відвідували й надавали їй допомогу І.Рєпін, М.Ге, М.Вру-бель, польський живописець Ян Станіславський. Під впливом дедалі ширшої активізації діяльності наукових товариств, зокрема Історичного товариства Нестора-літо-писця, Наукового товариства ім. Т.Шевченка, культурницьких закладів Київської та провінційних Громад, Південно-Західного відді-

264

^ Мурашко Олександр Олександрович

лення Російського географічного товариства, в якому брали участь В.Антонович, М.Лисенко, П.Чу-бинський, Ф.Вовк, у народі посилюється інтерес до свого історичного минулого, до народного мистецтва. В образотворчому мистецтві того часу особливо інтенсивно розвиваються побутовий та історичний жанри, які дають змогу відобразити найважливіші явища та події сучасного і минулого. Особливо багато художників звернулися до історичного жанру, в якому реалізовували свої національно-патріотичні почуття.

Активізації культурного життя сприяла також виставкова діяльність різноманітних товариств та об'єднань, зокрема найбільшого на той час у Росії Товариства пересувних художніх виставок, і творчість видатних майстрів російського живопису І.Рєпіна, М.Ге, І.Крамсько-го, В.Маковського, М.Ярошенка, які створювали картини на українські теми і всіляко підтримували розвиток національного мистецтва, сприяли зростанню багатьох українських митців, допомагаючи їм матеріально під час навчання у Петербурзькій Академії мистецтв. Саме в такій атмосфері загального піднесення, що панувало всупереч заборонам царської влади української культури, формувалася творчість Олександра Мурашка. Безперечно, великий вплив на світогляд

і творчість його мав дядько, Микола Мурашко, проте вирішальну роль у його становленні як українського митця відіграв славетний живописець Ілля Рєпін, картина якого «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» була дороговказом у національному скеруванні творчості багатьох учнів Академії — вихідців з України. Про вплив Рє-піна на Мурашка свідчить уже те, що під дією Рєпінових «Запорожців» він виконав конкурсний дипломний твір «Похорон кошового». У майстерні Рєпіна Олександр Мурашко зблизився з багатьма українськими художниками, серед яких були П.Мартинович, О.Сластьон, С.Васильківський. В основу великої монументальної картини покладено сюжет з життя Запорозької Січі. Художник з великою майстерністю змалював почуття січовиків-запорожців, які урочисто проводжають в останню путь свого отамана. Як і Рєпін у «Запорожцях», Мурашко серед центральних персонажів зобразив славетного кошового Івана Сірка.

Водночас творчість Рєпіна-порт-ретиста, який, подолавши академічну умовність, був сміливим новатором у розкритті внутрішнього світу портретованих, орієнтувався на кращі психологічні взірці європейського живопису, визначила й творчі пошуки Олександра Мурашка. Вже перша значна робота його

265

100

видатних імен України

як портретиста — «Портрет дівчини» — свідчить про відчутний вплив рєпінської енергійної манери письма, поетичність у розкритті образу. Водночас на творчу манеру Мурашка-портретиста мала помітний вплив творчість В.Сєрова, якому притаманні витонченість художнього смаку, артистичне відтворення найглибших нюансів людських переживань засобами витонченого живопису.

Пенсіонерське відрядження за кордон дало змогу Мурашкові поринути у вир бурхливого мистецького життя головних європейських художніх центрів— Парижа та Мюнхена, де він перебуває до 1907 року. Різноманітні, нерідко кардинально протилежні за своїми скеруванням мистецькі напрями і течії не залишилися осторонь творчих пошуків майстра в царині кольору та форми. Але найбільше до душі були йому досягнення французьких імпресіоністів, завдяки яким його палітра стає яснішою, декоративнішою, емоційно наснаженішою, соковитішою, а характер розкриття образів у портретах — експресивнішим. Саме в Парижі Мурашко створив один з найефектніших своїх творів «Дівчина у червоному капелюсі» (1902—1903), який є одним з кращих досягнень українського портрета XX століття.

За кордоном Мурашко створив також серію картин, у яких відобра-

зив життя Парижа та парижан («Парижанка», «У кафе», «Паризьке кафе», «Біля кафе»), вдало поєднав колористичні здобутки імпресіонізму з тонким психологізмом, композиційною виразністю.

Важливою рисою Мурашка як митця й громадянина була його активна участь у розбудові української школи мистецтва. Свій досвід, перейнятий від І.Рєпіна та М.Мурашка, він плідно використовував як викладач Київської рисувальної школи, пізніше у Київському художньому училищі та власній студії, відкритій ним разом з художницею А.Крюгер-Праховою у Києві 1913 року. У своїй системі викладання Мурашко відмовився від механічного копіювання гіпсів і мертвої натури. Він, як і французькі імпресіоністи, навчав молодих художників праці тільки на живій природі, постійно радив спостерігати і фіксувати життя в усіх його проявах, розвивав в учнів тонке відчуття кольору, схиляв їх бути в цьому старанними учнями природи. Його концепція розвивалася в річищі загального розвитку української культури, яка прагнула після століть духовного поневолення відродити давні традиції, й зокрема української школи живопису. Мурашко брав активну участь своєю творчістю і педагогічною діяльністю в національному відродженні часів Української Держави.

266

^ Мурашко Олександр Олександрович

Разом з М.Бойчуком, Г.Нарбутом, Ф.Кричевським створили Українську Академію мистецтв. Кращі твори Мурашка — «Портрет дівчини у червоному капелюсі» та «Селянська родина» — піднесли український живопис до рівня найкращих світових досягнень початку XX століття.

Мурашко загинув від рук бандита в розквіті свого творчого життя. Обставини його смерті й донині не розкриті й залишаються загадковими, як і нагла й загадкова смерть у ті самі роки подвижників української культури Івана Стешенка, Миколи Леонтовича, Олександри Єфимен-ко, Федора Вовка, Георгія Нарбута.



Мурашко був і лишається представником здорового, чистого мистецтва, мистецтва радісного, бадьорого і глибокого, як саме життя.

М.Бурачек.



Він дуже відрізнявся від інших викладачів як своєю підтягнутою зовнішністю, ввічливою манерою триматися, так і ставленням до справи. Кожному учневі Олександр Олександрович намагався відкрити очі на природу й показати, як передати натуру живописом. Він умів зустрічатися з природою як із святом.

А.Петрицький. 1918.

Якщо художник стоїть перед натурою як професор, то у нього не вийде нічого від мистецтва; шукайте мистецтво там, де професор стоїть перед натурою як учень... Будьте в мистецтві як діти, щирими і безпосередніми.

^ О. Мурашко. 1910-ті роки.





Наливайко Северин

(?-1597)

— керівник народного

повстання в Україні

та Білорусі

(1594-1596).

Народився в містечку Гусятині на Поділлі (нині в Тернопільській області) в сім'ї кушніра. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната О.Калиновсь-кого, переїздить з матір'ю до Острога, де жив його брат Дем'ян Наливайко, який закінчив Острозьку школу, був членом Острозького братства, пізніше пресвітером Дер-манського монастиря, керівником Дерманської друкарні, письменником, викладачем Острозької школи, придворним священиком князя Костянтина Острозького. Мабуть, освіту Северин Наливайко здобув в Острозі, але відомості про це не збереглися. З Острога Наливайко пішов на Запорожжя, багато разів брав участь у походах козаків проти турків і татар, проти інших країн і під керівництвом різних гетьманів. По тому повернувся в Острог, пішов на службу до князя Острозького сотником надвірної корогви. 1594 року залишає службу. Після укладення запорозькими козаками договору з послом германського імператора Рудольфа II Еріхом Ля-сотою, Наливайко зібрав загін нереєстрових козаків на Брацлав-щині, з яким брав участь у походах проти татар і турків у Молдавії. Повернувшись на Брацлавщину, зв'язується з Запорозькою Січчю, пропонує козакам почати спільну боротьбу з польською шляхтою і турецько-татарськими напасника-

268

^ Наливайко Северин

ми. У вересні 1594 року разом з реєстровими козаками гетьмана Григорія Лободи бере участь у другому поході проти турків у Молдавію, під час якого козаки здобувають фортецю Цецору, місто Ясси, столицю молдавського господаря Аарона. Прибуття загонів Северина Наливайка з молдавського походу стало поштовхом до початку повстання. Восени 1594 року повсталі селяни, міщани, дрібна шляхта, загони Наливайка та нереєстрові козаки розбили на Південному Бузі польське військо. Навесні 1595 року Наливайко і Лобода здійснюють похід проти турків у Молдавію, Угорщину. Пізніше завдали ряд поразок литовському війську К. Радзивілла, здобули Слуцьк, Бобруйськ, Мо-гилів на Дніпрі та ін. У кінці 1595 — на початку 1596 року повстання охопило Білорусію та Галичину. 24 березня 1596 року повстанці на чолі з Наливайком, Матвієм Шау-лою та Григорієм Лободою завдали полякам поразки під Білою Церквою. Після нерівного бою з поляками в урочищі Гострий Камінь козаки обрали гетьманом Наливайка замість тяжко пораненого Матвія Шаули. Повстанці під тиском переважаючих сил противника відступили до Переяслава. 26 травня 1596 року в урочищі Солониці поблизу Лубен відбулася героїчна битва обложених поляками повстанців, що закінчилася поразкою Наливайка

з повсталими. Почалися незгоди між реєстровими та нереєстровими козаками. Довідавшись про переговори Г.Лободи з С.Жолкевським, повстанці запідозрили його у зраді і вбили, а С.Наливайка та М.Шаулу видали полякам. Під час цих подій поляки несподівано напали на табір повстанців і розгромили його. 11 квітня 1597 року С.Наливайка після жорстоких тортур було прилюдно страчено у Варшаві.

-Наприкінці XVI століття в Україні у зв'язку з посиленням гніту польської шляхти, нападами турків і татар, активізацією антиправо-славного наступу католицької церкви, який завершився прийняттям Брестської унії 1596 року, відбулося зростання козацтва як великої народної сили, що почало усвідомлювати свою роль захисника і своєї землі від польських та своїх, споль-щених, українських феодалів, і православної віри від католицької експансії. У 1591—1593 роках відбулося велике селянсько-козацьке повстання на чолі з гетьманом реєстрового козацтва Криштофом Косинським, яке захитало підвалини шляхетської влади в Україні. Повсталі з осені 1591 і протягом 1592 року зайняли майже всю Київщину і частину Поділля. Польський уряд придушив це повстання завдяки тому, що серед повсталих ще не було єдності й існували су-

269

100.

видатних імен України

перечки серед реєстрового і нереєстрового козацтва, та завдяки підтримці частини населення й місцевої спольщеної шляхти, зокрема Костянтина Острозького, який, власне, й розбив Криштофа Косинського під містечком П'яткою на Житомирщині.

Дедалі зростаюча сваволя польського панства після поразки Криштофа Косинського викликала нове повстання у 1594—1596 роках, під час якого реєстрових козаків очолював Григорій Лобода, а нереєстрових і загони селян та дрібної шляхти — Северин Наливайко. Повстання почалося на Брацлавщині. На той час Северин Наливайко разом з гетьманом Григорієм Лободою саме повернулися з Молдавії, куди вони ходили проти татар, які допомагали туркам у війні проти Австрії. Восени і взимку 1594—1595 років загони Лободи і Наливайка, до яких приєналися загони селян, дрібної безземельної шляхти та брацлавські міщани робили напади на маєтки багатого панства, розгромили брацлавську шляхту під Городищем.

У1595 році Наливайко повторив похід у Молдавію, потім в Угорщину проти турків, звідки повернувся через Закарпаття в Галичину і на Волинь. Дорогою до загонів Наливайка приєднувалися місцеві жителі. Лобода, який також брав участь у цьому поході, повернувся через

Поділля на Київщину, де також спалахнули селянські повстання. Скрізь селяни й міщани, оголошували себе козаками, вступали в повстанське військо. Походи українських загонів Лободи і Наливайка 1594—1595 років проти турків, які захопили Молдавію та Угорщину, змусили султанську Порту припинити наступ вглиб Європи. Тим часом повстанці з Волині пішли на Білорусь, де за допомогою повсталих білоруських селян і міщан завдали ряд поразок литовським військам К. Радзивілла, здобули Слуцьк, Бобруйськ, Могилів на Дніпрі та інші міста.

Коли білоруські та литовські феодали зібрали велике військо для відсічі повсталим, загони Наливайка відступили на Волинь, проте це не спинило повстанський рух на білоруських і литовських землях, який перекинувся й на Польщу, в Мазовію. У цей час на Поліссі та Київщині діяли запорожці на чолі з Лободою. Таким чином, повстання загрожувало існуванню самої Речі Посполитої. Польський уряд, зрозумівши всю серйозність небезпеки, зібрав велику армію, яка в лютому 1596 року під командуванням С.Жолкевського рушила на Волинь та Брацлавщину. Наливайко, за давнім козацьким звичаєм, влаштував великий пересувний табір з возів, озброєний гарматами і гаківницями. Після бою під Прилукою на

270

^ Наливайко Северин

Вінниччині повстанці відступили під натиском польської армії у напрямку Білої Церкви. У цей час М-Шаула, що став гетьманом замість Г.Лободи, стояв табором під Києвом, збираючи довкола себе навколишнє населення. 23 березня 1596 року загони Лободи, Наливайка та Шаули з'єдналися під Білою Церквою, розгромили велике військо під орудою князя К.Ружинсь-кого і увійшли в місто. Але з наближенням головних сил Жолкевсько-ґо повстанцям довелося залишити Білу Церкву й з боями відступати у напрямку Переяслава. Під час відступу відбулися запеклі бої в урочищі Гострий Камінь, біля Трипілля, де повсталі чинили відчайдушний опір великим силам противника.

Саме в той час між керівниками повстання виникли незгоди. Ще під Білою Церквою гетьманом став М.Шаула. Після його поранення — Наливайко, але внаслідок невдачі під Трипіллям на чолі всіх об'єднаних загонів став Лобода. Після битв під Трипіллям і Гострим Каменем польське військо потиснуло повсталі з'єднання на Лівобережжя і в травні 1596 року взяло їх в облогу на річці Солониці (неподалік Лубен), відрізавши їм відступ на землю Московщини, куди Наливайко мав намір відступити.

Місце для оборони повстанці обрали дуже вигідне. З одного боку були непрохідні болота річки Сули,

що впадала в Солоницю, з інших боків козаки під керівництвом Наливайка, що добре знав фортифікацію, поставили заслін з чотирьох рядів возів, земляних валів та шанців. Посередині влаштували дерев'яні зруби, набиті землею, на яких встановили гармати. Такий табір поляки не могли взяти приступом. Повстанців було близько шести тисяч, разом з ними було багато жінок, дітей. Жолкевський мав намір здобути табір, коли в повстанців не стане запасів їжі та фуражу для коней. Водночас він вів таємні переговори з Лободою, який почав сіяти серед обложених капітулянтські настрої й роз'єднувати козаків на два табори. Під час однієї з нарад козаки, запідозривши Лободу у зраді, вбили його й обрали гетьманом реєстрових козаків Кремпського. 26 травня 1596 року почався штурм повстанського табору польськими військами. В умовах шаленого артилерійського обстрілу, коли в таборі почався голод та епідемія, козаки змушені були піти на переговори. Жолкевський пообіцяв повсталим амністію, якщо вони складуть зброю. Проте Наливайко й Шаула не бажали здаватися. У той вирішальний час реєстровці, скориставшись роз'єднаністю в лавах захисників табору, схопили Наливайка, Шаулу та інших керівників повстанців і віддали їх в руки Жол-кевського. Під час переговорів по-

271

100

видатних імен України

льське військо підступно напало на козацький табір і взяло його. Кілька тисяч повстанців, їхніх жінок та дітей, незважаючи на обіцянки Жолкевського, було вирізано, закатовано й убито. Лише невеличкий загін запорожців на чолі з Кремпсь-ким відступив на Запорожжя.

Северин Наливайко був ватажком нового рівня, оскільки мав освіту і великий досвід бойових дій, тому він становив для поляків особливу небезпеку. Його було відвезено до Варшави, де після тривалих катувань 11 квітня 1597 року страчено прилюдно.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI століття були першими великими організованими виступами об'єднаних сил українського селянства, козацтва й міського населення проти польсько-шляхетського гніту й стали підґрунтям для наступних протипольських та проти-католицьких визвольних змагань українського народу, які завершилися війною 1648—1654 років під

керівництвом Богдана Хмельницького. Водночас ці повстання показали одну із слабких сторін цього руху — роз'єднаність реєстрового та нереєстрового козацтва і його керівництва у вирішальні історичні моменти.

Ім'я Северина Наливайка назавжди залишилося в українській історії та пам'яті народній. Про його мужню поведінку під час страти розповідають легенди і перекази. Його ім'я ще довго сіяло страх серед польської шляхти й надихало на боротьбу. 1598 року, коли луцькі міщани напали на магната Котель-ницького, один з ватажків, Богуш Ванкович, назвав себе Наливайком. Поет Кіндрат Рилєєв прославив народного героя у поемі «Наливайко», а Тарас Шевченко — у поемах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки», драмі «Назар Стодоля» й трагедії «Никита Гайдай» та вірші «У неділеньку святую». В наш час чудовий роман про Северина Наливайка створив Микола Вінграновський.



Северин Наливайко був непересічною особистістю. Він був вродливим, сильним, хоробрим чоловіком і чудовим гармашем, займався козацьким

Ремеслом- ^ Й. Бєльськш. 1599.



Наливайко задумав продовжити справу Косинського в той час, коли єпископи зібралися віддати руську церкву у підлеглість Папі і коли Острозький у своєму посланні переконував усіх православних обивателів королівства польського протистояти підступам єпископів.

^ М. Костомаров. 1873.



Нарбут Григорій Іванович

(1886-1920)

— графік.

ГІародився 25 лютого 1886 року на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова (тепер село Сумської області) в сім'ї дрібного службовця. Змалку вирізував витинанки, любив малювати орнаменти, квіти, змальовувати літери зі старих книжок. З 1896 року навчався в Глу-хівській гімназії, де зацікавився книжковою ілюстрацією, малюнками І.Білібіна до дитячих книжок, захопився геральдикою. 1904 року Нарбут малює ілюстрації до «Рус-лана і Людмили» О.Пушкіна. Того самого року малюнки гімназиста експонувалися на сільськогосподарській виставці в Глухові й були відзначені подячною грамотою повітового земства. 1906 року Нарбут бере участь у виставці, влаштованій у Глухові гуртком любителів мистецтва. Один з малюнків з виставки — «Герб міста Москви» — друкується у петербурзькому видавництві. 1906 року Нарбут закінчує гімназію і з братом Володимиром їде в Петербург, показує свої малюнки відомому художникові І.Білібіну, який влаштовує його у себе в домі, сприяє у його подальшій долі художника. В майстерні І.Білібіна Нарбут знайомиться з О.Бенуа, М.Добужинсь-ким, М.Реріхом. У 1906-1909 роках створює ілюстрації до казок «Журавель і Чапля», «Як гриби воювали», «Теремок», «Дерев'яний орел», «Як миші кота хоронили», в

273

100.

видатних імен України

яких виявив себе як віртуозний майстер рисунка. 1909 року Нарбут за порадою М.Добужинського їде до Мюнхена, де три місяці вдосконалюється в студії відомого графіка Ш.Холлоші, вивчає збірку Мюнхенської пінакотеки. Перебуваючи в Петербурзі, Нарбут захоплюється творчістю художників об'єднання «Мир искусства», працює в редакції журналу «Гербовед», малює багато гербів, ілюстрацій до книжок. Особливо захоплюється архітектурними мотивами, давнім українським мистецтвом, геральдикою. Багато дало йому знайомство з В.Модзалевським, істориком, знавцем геральдики, та ГЛукомським, відомим істориком українського мистецтва. Щороку Нарбут приїздить в Україну, працює в архівах, у музеї Тарновського в Чернігові, багато малює з натури. 1913 року створює ілюстрації та оформлення до «Статуту ордена св. Георгія», казок Андерсена. 1914 року в Лейп-цігу на всесвітній виставці було представлено каталог та альбом, які оформляв Георгій Нарбут. 1915 року ілюструє книжку Г.Лукомського «Старинньїе усадьбн Харьковской губернии». У 1914—1915 роках створює цикл алегоричних композицій на теми другої світової війни, починає працювати над «Українською абеткою». 1916 року Нарбута разом з Є.Лансере, К.Петровим-Водкіним, І.Білібіним обрано до

комітету об'єднання «Мир искусства». У грудні 1917 року Нарбут бере участь у заснуванні Української Академії мистецтв, у створенні символіки Української Народної Республіки, виконує ескізи українських грошових знаків — гривень, поштових марок, цінних паперів Української держави, створює ілюстрації до журналів, книжок. 1919 року стає ректором Української Академії мистецтв, професором. Того року створює ілюстрації до «Енеї-ди» Котляревського, обкладинки до журналів «Мистецтво», «Зоря», екслібриси, які стали класикою української графіки. Працює над комплексним оформленням книги, виховує школу своїх послідовників, які створили самобутній стиль українського книжкового мистецтва. 23 травня 1920 року після несподіваної короткочасної хвороби Нарбут помер. Поховано його на Байковому кладовищі у Києві.

1 ворчість Георгія Нарбута — яскрава сторінка в українському мистецтві. Його по праву називають одним з найбільших графіків сучасності. Почавши свою самостійну творчість у річищі впливів художників славнозвісного на початку століття російського об'єднання «Мир искусства», до якого належали зірки першої величини

274

^ Нарбут Григорій Іванович

О.Бенуа, МДобужинський, М.Ре-ріх, О.Остроумова-Лебедєва, І.Білі-бін та інші митці, Нарбут виріс у глибоко оригінального майстра, який створив цілу школу своїх послідовників у галузі мистецтва книги. Творчість художників «Мира ис-кусства» в галузі театрально-деко-раиійного мистецтва та книжкової графіки, а також давнє українське малярство і графіка XVII—XVIII століть, геральдика українських родів, українська рукописна книга і стародруки — такі були визначальні джерела, що живили пошуки Георгія Нарбута, який разом зі своїми сучасниками Василем Кричевсь-ким, Тимофієм і Михайлом Бойчу-ками, Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оксаною Павленко, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Миколою Холодним та іншими майстрами своєю творчістю започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20—30-х років.

Українські митці початку XX століття, намагаючись витворити оригінальний стиль української книжкової графіки, прагнули синтезу в одному художньому образі трьох складників: художнього слова, мистецького зображення та сумарного поліграфічного ефекту. Орієнтуючись на досягнення митців «Мира искусства», західноєвропейської, китайської та української графіки, Нарбут перший в Україні

проголосив принцип архітектурної побудови книги як єдиного цілісного мистецького організму. Від оповідного супроводу в своїх перших ілюстраціях до російських казок та казок Андерсена Георгій Нарбут перейшов до вищого етапу — співтворчості з автором книги, до відтворення духу й змісту тексту засобами графічного мистецтва. Г. Нарбут виходив передовсім із самого сюжету літературного твору. Наприклад, обкладинку до «Антології» Миколи Зерова художник вирішив у строгій, класичній античній манері з характерними, стилізованими під грецький шрифт, літерами, заставками у вигляді деталей грецької архітектури. Колорит ілюстрацій монохромний, з перевагою двох кольорів — чорного та брунатного, як у грецькій чорно-фігурній кераміці.

Нарбут кохався у стихії українського народного мистецтва, старовинної народної гравюри, дитячої іграшки, народної картини «Козак Мамай». Він любив малювати стародавню архітектуру, знаходячи в архітектурних фантазіях наснагу для пошуків цілісного образу книги. Особливо велику роль відіграють у його ілюстраціях характерні для України барокові та класичні архітектурні елементи соборів, церков, старовинних палаців. Скажімо, риси чернігівської архітектури упізнаються в його ілюстраціях до

275

100

видатних імен України

казок Андерсена, що сприймається доречно й надає їм національного колориту.

Крім ілюстрацій, Нарбут створював шрифтові обкладинки, силуетні портрети, малював з натури пейзажі, створював алегоричні композиції, натюрморти. У київський період творчості з 1917 року Нарбут створив славнозвісну ілюстрацію до «Енеїди» Котляревського «Еней з військом», у якій в гранично лаконічній формі поєднав риси української ікони, народної картини та монументального малярства, вирішивши композицію в урочисто-піднесеному, героїчному дусі, притаманному поемі Івана Котляревського. В цій роботі виявилася засаднича риса стилю майстра — глибоке творче переосмислення поеми засобами образотворчого мистецтва. Бурлескну поему він передав без сліду бурлескності. Він славить козаків, надавши їм зовнішності античних героїв. Енергійними й суворими ритмами композиції, активними чистими кольорами, перейнятими з українських барокових ікон та козацьких портретів, він втілює високу патріотичну ідею служіння народові, робить її особливо актуальною в час визвольних змагань і боротьби за Українську Народну Республіку.

Творчим використанням засобів українського образотворчого фольклору позначено останній період

творчості майстра, коли він витворив власне «нарбутівський» стиль, який протягом тривалого часу розроблявся, удосконалювався й переосмислювався багатьма його послідовниками. У своїх ілюстраціях та обкладинках до книжок та журналів він щедро використовує мотиви селянської вибійки, витинанки, полтавських килимів, опішнянської кераміки, народної картини «Козак Мамай». Витворюючи на їх грунті свій стиль, Нарбут водночас кладе початок пошукам національного стилю всієї української книжкової графіки в особі найкращих Нарбу-тових продовжувачів — А.Середи, Л.Хижинського, М.Кирнарського, П.Ковжуна, А.Страхова та ін. В обкладинках журналів «Мистецтво», «Зоря», «Солнце труда», у збірці віршів свого брата, Володимира Нарбута, він малює постаті козаків-бандуристів, стилізовані квіти, деталі українського народного орнаменту й об'єднує їх чіткою графічною логікою в єдине гармонійне ціле.

Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка», в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, рисунка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об'єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських

276

^ Нарбут Григорій Іванович

майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.

Осягнувши вершини книжкової графіки, Нарбут навдивовижу тонко вирішував екслібриси — книжкові знаки, в яких домагався переконливого втілення характеру книгозбірні, особистих рис її власника. Він також був піонером відродження в Україні своєрідного мистецтва графічного силуету й досягнув у цьому виді творчості гідної подиву витонченості.

Великою є роль Нарбута як одного із засновників Української Академії мистецтв, першого вищого навчального мистецького закладу в Україні, відкритого в грудні 1917 року. Він був ректором і професором її і в той вельми скрутний час зумів організувати навчальний процес, налагодити видавничу справу. Разом з Михайлом Бойчу-ком 5 грудня 1919 року звернувся до Ради Академії з настійною вимогою реорганізувати навчальний процес на грунті стародавніх рідних традицій.

У роки Української Народної Республіки він намагався впровадити прикладну графіку та графіку малих форм у промисловість, займався створенням українських

гральних карт, ескізів українських грошових знаків, цінних паперів, поштових марок, військових мундирів Української армії, нової української геральдики. Він навіть робив ескізи етикеток, оформлень упаковок, і неодмінно прагнув надати цим малим формам графіки національних рис тактовним використанням елементів українського декоративно-ужиткового мистецтва.

Творчість Нарбута, який прожив коротке, але яскраве життя, стоїть в одному ряду з творчістю Павла Тичини, Юрія Яновського, Миколи Куліша, Леся Курбаса, братів Василя та Федора Кричевських, Олександра Мурашка, Миколи Леонто-вича, які в час національного відродження у 20-х роках розбудовували українську культуру. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцігу, Брюсселі й Празі, Берліні й Петербурзі. Тривалий час його ім'я і творчість замовчувалися у зв'язку з його участю в культурному будівництві в період Української Народної Республіки. Лише в 1960-х роках з'явилося чимало публікацій, які по-новому й неупереджено розкрили роль і значення видатного митця в історії національної культури, зокрема книжкового мистецтва. Нарбут став для багатьох поколінь українських графіків орієнтиром і духовним наставником у виробленні свого стилю.



Нестор-літописець

(бл. 1056-бл.1113)

— святий; письменник,

літописець.

ГІародився 1056 року в Києві.

У той час, коли преподобний Антоній у безмовній тиші печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосія розбудовував монастир, прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком до святої обителі.

З молодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному прагненні і дотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній бідності, глибокому смиренні, безвідмовній покорі, суворому пості, безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських — Антонія і Феодосія.

Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був висвячений на ієродиякона.

Маючи перед собою великі праведні діла двох світил Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в тілесі своїм і в душі своїй».

З роками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві хотілося зовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної духовності, аби стати істинним достойником Бога. Він добре пам'ятав слова, сказані самим Господом: «Дух є Бог». Головним його послушенством у монастирі стала книжна справа. «Велика буває користь від учення книжно-

278

Нестор-літописець

г0)— говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Тернистий і багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно висвітлив у літописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та постійно змиряє себе, самохарактеризуючись «недо-стойним, грубим, ницим та переповненим численних гріхів».

Історія безпомилково розставляє свої оцінки, а особливо — духовна.

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI — початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою.

З його праць збереглися життєписи святих князів страстотерпців Бориса і Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печер-ських.

Найвизначніший твір Нестора Літописця — «Повість временних літ», складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій.

Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову роботу.

З метою глибшого й повнішого

пізнання своєї історії преподобний Нестор у 1907 р. вирушає на пошуки першоджерел. Літописець відвідав Володимир-Волинський та Зимненський Святогірський монастирі. Наслідком подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті временних літ» Волинського літопису.

Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку подій у ньому було зведено до 1110 року.

Будь-яка подія чи явище були б назавжди втрачені для нащадків, якби вони не були зафіксовані словом.

Завдяки Нестору нам відкриваються немеркнучі славні сторінки минулого, аби підтримувати й надихати наступні покоління на благородні справи, спонукати до пошуку істини.

Безцінність написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас часом, але й подвижницькими діяннями, що викарбувалися у його непорочній душі нетлінним золотом чернечого досвіду.

Цією працею він і самого себе включив у книги живта вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші написані на небесах».

Упокоївся преподобний Нестор -літописець ймовірно у 1113 році.

279

100

видатних імен України

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28

Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©dogend.ru 2014
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты