Домой

Фрагменти балканської мозаїки есеї, проза та драматургія деяких балканців




НазваниеФрагменти балканської мозаїки есеї, проза та драматургія деяких балканців
страница1/14
Дата24.01.2013
Размер2.79 Mb.
ТипДокументы
Содержание
Homo poeticus, наперекір усьому
Надміру чутлива люсі скшиделко
Їхати чи ні
БАБУСИН ЧОЛОВІК. Далеко не так, на цих наших просторах.
ВОНА. Вона дійсно має рацію.
Мати, яка, властиво, прибула на це дивне святкування дня народження прямо з 1972 року (Бабця
Добрий дух загреба
Спуск у глухий кут
Одне життя
Із книги «вік: сто одне оповідання одного століття»
На високосний 1920 рік.
На звичайний 1941 рік.
Вдівець і сардини
Підкладки для снів
Друга частина, або перша
Третя частина, друга або перша
Четвертий розділ, або другий
Риби кашляють
Васа Павкович
Органи й озера (сон)
...
Полное содержание
Подобные работы:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


ФРАГМЕНТИ БАЛКАНСЬКОЇ МОЗАЇКИ


Есеї, проза та драматургія деяких балканців

в інтерпретації Івана Лучука


Тернопіль

Богдан

2012


Сектор поезієзнавства

Інституту Івана Франка

Національної академії наук України


Серія «ЛУГОСАД»


Фрагменти балканської мозаїки: Есеї, проза та драматургія деяких балканців в інтерпретації І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – хх с. – Серія «ЛУГОСАД».


(анотація)


© Автори оригіналів

© Лучук І., інтерпретації


Данило Кіш


^ HOMO POETICUS, НАПЕРЕКІР УСЬОМУ


Ми – екзотика, ми – політичний скандал, ми, у найкращому разі, – гарні спогади з Марни і сумління старих poilus d’Orient та учасників руху опору. Ми, попри те, – ще й чудові заходи сонця на адріатичному узбережжі, милі туристичні спогади про чудові та спокійні заходи сонця на Адріатиці... спогади, скроплені сливовицею. І це все. І ми ледве чи є частиною європейської культури... Політика, то вже так! Туризм, також! Slivovitz (в німецькій орфографії), і це небезпремінно! Але ж хто, достобіса, буде шукати літературу в тій країні! І чи хто спромігся б розібратися в отих їхніх націоналістичних бздурах і в всіх отих мовах та діалектах, настільки близьких і настільки відмінних (кажуть), у всіх отих релігіях і регіонах!

Що стосується літератури, ми, європейці, маємо того доволі, і то не найгіршого ґатунку; а вони, яктамїх, србо-кркр, нехай вони зволять писати про так звані делікатні теми, нехай зволять знущатися над своїми політиками і над своєю системою, нехай опишуть якийсь політичний скандал, вставлений у гарну, екзотичну оправу... от і маєте добру літературу. А ми, європейці, ми, цивілізовані, ми будемо змальовувати, з чистою совістю і легким серцем, красоти заходу сонця й екзотику нашого дитинства-молодості (як Сен-Жон Перс), ми будемо писати вірші любовні й розмаїті... А вони нехай, брате, мастять собі голову своїми політично-екзотично-комуністичними проблемами. Нам – справжня література, нам – служки на всі забаганки, милі покоївки нашої юності та молодості. Бо коли б і вони взялися писати про ті ж речі, про які пишемо й ми (поезія, історія і міф, людська доля, розбита іграшка лункої марноти та інші співзвуччя), тоді б нас це й справді не зачіпало; якщо вони то роблять за нашим зразком, тоді виникає також література, тоді виникає Андрич, тоді виникає Крлежа (ох! як важко вимовити!), тоді виникає Мілош Црнянський (знову те кр-крр!), тоді виникає Драгослав Михайлович, і ще, і ще інші, без яких, усіх вкупі, легко можна...

А нам, далебі, нам югославам, нам homo politicus, всім решта – все решта, всі решта виміри того дивного кристала із сотнею поверхонь, того кристала, що зветься homo poeticus, тієї поетичної тварини, яка страждає від любові, рівно ж як і від своєї смертельності, від метафізики, рівно ж як і від політики... Хіба ми заслужили на таку долю? Безсумнівно. Ми винні й мусимо зносити свою вину мовчки. Бо ми самі не здолали спокуси експортувати у світ наші малі (чи великі, що мені до того) проблеми націоналізму й шовінізму, видзвонювати на цілий світ, що ми, насамперед, зовсім і не югослави, а, розумієте, ми насамперед серби або хорвати, словенці або македонці, або як-би-то-сказати, увага, це дуже-дуже важливо, пані та панове, це в жодному разі не вільно переплутати, бо в нас є і католики і православні, і мусульмани, та й, звичайно ж, трапляються і євреї (нема права забути!)... отакі ми, хоч сядь та й плач, отакі ми, бідні югословаки, у серці наших сімейних сварок, а ми насправді хотіли говорити про літературу, хотіли цитувати того хорватського monstre sacre Мирослава Крлежу (крр, кррр!), і того іншого monstre sacre Іво Андрича, серба чи хорвата, як вам любо... ось так і розбилась, через нашу власну неуважність, та (вже) розбита іграшка (bibelot aboli) звана літературою, ось як і чому не заслуговуємо ми на серйозне ставлення до себе...

А крім того – і то вже не наша хиба, а Божа провина – як же ж, достобіса, ситуювати ту літературу, і ту мову, ті мови? Що то слов’янська література, з тим легко згодимося; що то одна зі слов’янських мов, і з тим порядок; отже, то, певно, слав’янська країна, гаразд і з тим; соціалістичний лад, не зовсім такий, як інші... так тоді виходить щось наче росіяни! Ну то добре, перекладаємо зрештою росіян! Вони бодай не створюють жодних проблем, хоч і різномасті, але їх принаймні можна легко запхати до одного мішка, до однієї рубрики совєти, для них навіть маємо одну окрему колекцію, де всі запросто поміщаються (азербайджанці й росіяни, башкири й калмики). Ну то й що? Ну то нічо. Не треба злоститися; лише будьмо свідомі того факту, що є і завжди були великі традиції, великі літератури, і що є і завжди були малі мови і малі народи, як є великі й малі банкноти (dixit Андрич). Отже, будьмо скромними, не скавулімо, і не вплутуймо цілий світ у наші сімейні чвари.

І тим більше нам не слід пошиватися в дурні з тим заяложеним міфом, що, мовляв, нам, югословакам та іншим мадярам, потрібно зректися літератури, що нам треба забавляти білий світ лише нашими політично-екзотично-комуняцькими темами, що ми мусимо за будь-яку ціну бути лише homo politicus, скрізь і завжди, а поезія і форма, гра і грайливість, метафізичні заморочки (хто я? звідки? куди йду?), екстаз натхненного кохання нібито не для нас, і що заходи сонця нас нібито не стосуються, бо вони належать лише туристам, захопленим літературою і поезією, і яким, отже, властиво мати право спостерігати призахіднє сонце із замилуванням і спокійним сумлінням.

Бо поезія, бо література (ставлю тут знак рівності між тими двома словами, як то вчинив Пастернак) – це, для вас і для нас однаковою мірою, наші варварські мрії й ваші мрії, це наші кохання і ваші кохання, наші спогади і ваші, наша буденність і ваша, наше нещасливе дитинство і ваше (і воно, можливо, нещасливе), наша перейнятість смертю і ваша (ідентична, сподіваюся).

Поезія (література) – також є, я то добре знаю, і дедалі частіше буває описом соціальної несправедливості та патетичним засудженням тієї несправедливості (як то було ще за часів Діккенса), описом і засудженням лагерів, психушок і всіх видів гніту, всіх пригнічень, що бажають звести людину до одного-однісінького виміру – zoon politikon – до політичної тварини, щоб таким чином позбавити її усіх її надбань, її метафізичної думки та її поетичної чуттєвості, що бажають знищити в ній будь-яку нетваринну сутність, її здатність до самозахисту, щоб звести її до виміру мілітарної тварини, до голої анґажованої людини, до скаженої, сліпої, анґажованої тварини. Бо той принцип – якого й ми, слід визнати, теж дотримуємося – за яким література мусить бути заанґажованою або вже не є літературою, лише показує, до якої міри політика проникла у всі пори життя і буття, як вона все затопила своєю драговиною, і до якої міри людина стала одновимірною і вбогою духом, до якої міри поезія переможена, і до якої міри стала привілеєм багатих і “декадентних” – вони собі можуть дозволити розкіш поетування – тоді, коли всі ми решта... Ось небезпека, що всім нам загрожує. Але ми мусимо бути свідомі того, що література, що поезія є заборолом проти варварства, і навіть якщо поезія й не «ушляхетнює змислів», то вона все ж таки служить для чогось: наповнює певним сенсом марноту існування.

І бодай на підставі того антропологічного факту, що ми є частиною тієї ж сім’ї європейських народів, а за нашою традицією, водночас юдео-християнською, візантійською та оттоманською, ми маємо право таке ж, як і вони, якщо не більше, на приналежність до тієї ж культурної спільноти.

А після того, але лише після того, з’являються технічні проблеми: переклад, коментування, рекомендування, паралелізми тощо... Бо решта все... література.


(1980) [08.09.1999]



Дубравка Угрешич


^ НАДМІРУ ЧУТЛИВА ЛЮСІ СКШИДЕЛКО


Хоча в англійській мові не існує різниці між ти і ви, мені здалося, що голос, який лунав із телефонної слухавки, відтворює різницю. Так ніби до мене зверталися на ти.

– Отже, інтерв’ю...

– Так. Я вже домовилася з редактором...

Я потрапила до Бостона лише на декілька днів. Наступного дня я чекала її на домовленому місці. Вона вибрала ресторан готелю «Hayatt» в Кембриджі. З’явилася із запізненням. То була тендітна, майже вимучена анорексією жінка, статурою схожа на дівчинку, невизначеного віку, либонь десь між тридцяткою й сороківкою, з блідою та сухою церою, великими світло-зеленими очима, а волосся мала пофарбоване світлими пасмами і неохайно скручене в дульку. Па собі мала світло-сірий костюм і шовкову блюзку, елегантні туфлі на високих обцасах, business woman look, викапана тобі героїня телесеріалу «L. A. Law» чи чогось в тому ж дусі. В Америці я часто зустрічала той тип натягнутої маски, що мав би навіювати враження оманливої чи справжньої класової приналежності. Вибачилася за спізнення й місце, в якому призначила зустріч.

– То чи не єдине місце в цілому місті, де ще можна курити, і де ніхто за це не робитиме зауважень, – сказала і припалила цигарку. Мала тонкий, гугнявий голос, ніби хвора на хронічне запалення грудей. Декілька разів затягнулася й уважно придивилася до мого обличчя.

– Ти мене не пригадуєш, хіба ні?

– Та...

– Бачу, що не пригадуєш.

– Справді, шкода...

– Не мусиш вибачатися. Мене всі забувають...

– Нагадайте мені, будь ласка...

– То не важливо! Деколи я й сама маю відчуття, що я невидима..

– Дійсно, мені шкода...

– Не має значення. Я вже була надіялась, що бодай ти мене згадаєш...

Мене пересмикнуло. Мені було незручно. І не мала зачіпки, щоб спитатися в неї про ім’я.

– Люсі. Люсі Скшиделко... – сказала вона. Проте ім’я нічого мені не промовляло.

– Мені шкода... Люсі... – мовила я присоромлено.

– Не має значення... Отож, що будемо замовляти? Я пригощаю, – сказала вона, вирішивши змінити тему. Ми замовили салат і кожна по фужеру білого вина.

– За нашу зустріч! – мовила вона й надпила малий ковточок. Нарешті пояснила, де ж то ми з нею познайомилася. Було то десь чотири роки тому, сказала вона, на міжнародній літературній зустрічі, організованій американським університетом. Була в команді оргкомітету, бо бажала познайомитися з кимось із східноєвропейських письменників, вона була однією з тих осіб, які видають інформаційні буклети з програмами і зустрічають гостей у готелі.

– Так, тепер я вас пригадую... – мовила я, хоча й не була певна.

– Bullshit. Я ж казала, що мене всі забувають! – відрубала тонким, гугнявим голосом. Я пригадувала ту літературну зустріч, хоча мої часові виміри за останніх декілька років помінялися, йшлося про зміни в Східній Європі, то була одна з перших таких зустрічей, інтелектуальний мандрівний цирк, із – after the fall of the wall – головним вихідним пунктом. Я пам’ятала, аякже. Десь у той час і моє життя ступінчасто змінилося. Жила я в екзилі, чи як то вже називається, міняла країни, наче туфлі. Таким чином, я перформенсами втілювала той пункт у своє життя і попри те набула з часом завидної гнучкості.

– Можливо, втішною все ж буде думка, що кожен екзиль є працею над власною біографією, – мовила вона дитячим голосом і відпила ковточок вина. І я відпила ковток вина і промовчала цю заувагу. Що я могла на те відповісти? Що екзиль, або хоча б той його вид, в який я все страдніше вживалася, є безвимірним становищем. Що екзиль є становищем, яке, правду кажучи, можливо описати вимірними чинниками – штампами в паспорті, географічними пунктами, віддалями, тимчасовими адресами, досвідом різноманітних бюрократичних процедур задля отримання віз, витраченими грошима на хтозна-який раз куплену нову дорожню торбу – але такий його опис навряд чи щось значить. Що екзиль є історією речей, які залишаємо після себе, купування і залишання фенів, дешевих малих радіоприймачів (купуємо малі, гадаючи, що візьмемо їх далі з собою), кавоварок... Що екзиль є зміною вольтів і герців, життям з адаптером, бо інакше ми б перегоріли. Що екзиль є історією наших тимчасово винайнятих помешкань, перших самотніх ранків, коли в тиші розгортаємо план міста, знаходимо на плані назву своєї вулиці, малюємо олівцем хрестик (повторюємо історію великих завойовників, замість прапора хрестик). Ті малі щільні чинники, штампи в паспорті, нагромаджуються і в одну мить перетворюються у невідчитувані лінії. Лише тоді раптом починають виписувати внутрішню карту, карту уявного. І лише тоді прецизійно описують те безвимірне сприйняття екзилю. Так, екзиль схожий на кошмарний сон. Раптом наяву, неначе уві сні, з’являються якісь обличчя, які ми вже були забули, яких, можливо, ми ніколи й не зустрічали, але нам видається, що ми їх споконвіку знаємо, якісь простори, які ми вперше бачимо, ми певні того, та нам все ж здається, що ми вже тут колись були...

– Екзиль є певним видом параної... – сказала я. – Тему треба слідкувати, щоб завжди мати зі собою адаптер. Щоб не перегоріти, – додала я, жартома. Той метафоричний адаптер, напевно, тому засів мені у голові, що я дорогою до готелю заскакувала у дві-три комп’ютерні крамниці, намагаючись знайти європейський штепсель для свого комп’ютера. Люсі блідими тонкими пальцями стискала напівпорожній фужер вина. Перед нею стояв неторкнутий салат.

– Маю відчуття, ніби я ціле своє життя живу у певному виді екзилю, а сама не шарпалася ніде далі від Східного узбережжя.

– Чи ви були у Східній Європі? Бачу, що маєте слов’янське прізвище...

– Польське. Мій батько поляк, – мовила похмуро. – Ні, не була, ані не маю потреби їхати... – відрубала вона. А тоді несподівано простягнула тонку бліду руку, доторкнулась до мого обличчя і ніжно мовила.

– Навіщо мені їхати? Зараз маю тебе... Ти моя східноєвропейська сестра...

Я сахнулася. Доторк її руки наповнив мене сильним згіршенням.

– Злякалася? І ти злякалася. Мене всі бояться. Через те, що я надто чутлива, просто надміру чутлива. Люди не можуть витримати такої кількості емоцій...


Мала одного разу коханця. Випадково перед ним розплакалась, вже й не пам’ятає через що, і притягнула до себе його руку, і її сльоза капнула на його руку. Він сахнувся, наче ошпарений. Дурепо, дурепо, що ж ти мені зробила... Так, ніби його заразила... тією сльозою. Він вдарив її. Ніколи більше не бачила його. Тоді вона зрозуміла, що спроможність людського серця обмежена. А вона, а на маєш, хворіє від надлишку, надлишку емоцій. Тому їй здається, що в інших вона натрапляє на дефіцит. Тому їй, зрештою, настільки сподобалась моя книга. Так ніби вона сама її написала. Так ніби я розібрала її думки. Тому й захотіла зробити зі мною інтерв’ю. Ні в кого досі не брала інтерв’ю... Так, живе сама, так краще, ніколи не була заміжньою, не має дітей, та й не хоче, зрештою, мати їх, навіщо я задаю таке дурне питання, коли я й сама не маю дітей, хіба ні. З мужчинами їй не щастило, всі її покидали... Чому?! Тому що вона чутлива, надміру чутлива, жоден не може винести такої кількості чуттєвості. Не товаришує з людьми, бісять її ті дрібні розмови й хирляві чуття, тому радше цілий день проводить на роботі, вона редактор у малому видавництві, видають заледве двадцять книжок річно, вона є assistant editor, а це означає, що вона робить практично все, вона редагує рукописи, вона працює з авторами... Інші лише підписують і гнуть кирпу. В даний час вона редагує переклад роману нашого спільного знайомого, східноєвропейського письменника, екзилянта, який живе у Нью-Йорку (Знаєте його, хіба ні?). Розпачливий переклад, by the way... Ні, не має родини. Родина для неї означала лише нещастя. Єдине, що їй залишили у спадок, то ті йобані гени. Гени вар’ята й алкоголічки. Батько її шизофренік, живе всіма покинутий на якійсь фермі у штаті Мен. Ні польської мови її не навчив, вар’ят... йобаний... Батьки, наплодивши шістьох нещасних, давно вже розлучилися. Мати, життєрадісна курва, знайшла якогось техасця і знову вийшла заміж, дід її виховував. З братами не підтримує контактів, всі порозбігалися. Куди? Не має поняття... Справді її то не хвилює. Не хвилює і вона їх. Встилаються за неї. Заробляє якихось двадцять тисяч річно, попри податки, того їй заледве вистачає на помешкання і цигарки. Помре як homeless, у тому вона впевнена, не бачить іншого виходу... Так, заживає пігулки, постійно відвідує психіатра... Звичайно, мені не дивно, therapis – то святе американське слово. І п’є, деколи забагато п’є, то правда. Наркотиків ніколи не вживала, і отак ледве дає собі раду. Кожен на чомусь сидить у цій йобаній країні. Наймогутніша країна в світі, а має найкрихкішу популяцію, всі розкладаються, всі є в певному виді перманентної конфесії. Інфантильна країна, от воно що, і всім потрібен coach. Coach або therapis, все одно... То є ті адаптери, про які я говорила... Якщо правильно вибере, то не робить нічого іншого ціле своє життя, тільки читає. Ціле своє йобане життя тільки читає, головно цих сучасних, знає їхні книги, переслідує їх по пєятах, добре пізнає втому літературного матеріалу. Ц. вже давно не писав порядної книги, Б. більше працює над дистрибуцією міфу про власну велич, ніж над текстами, Д. дефінітивно здурів, by the way, на тій літературній зустрічі, на якій ми ніби познайомилися, той самий Д. притиснув її одного дня в готельному ліфті і сказав: Виєбу тебе, Люсі, в ліфті... Йобаний нобеліант! Так, справді він то сказав. Чи не маю я бодай ілюзії щодо них? Література змінила вартості. Bad стало літературною вартістю, bad стало good. Все це вона бачить. Якщо її ніхто не помічає, настільки, що аж вона сама видається собі невидимою, це ще не значить, що вона не бачить. Книги читає ціле своє життя, і якщо все ж щось знає, то знає таки про книги... Відчуває книги і ділить їх на теплі та холодні. Любить теплі книги. Теплі книги зараз рідкість. Вона не дуже переймається термінологією. Либонь що я знаю, про що думала, коли казала про теплі... Люсі розвалювалась. Так ніби перед нашою зустріччю вона зібрала себе в клубок добре зав’язаних вузлів, а тепер вузли розв’язувалися на всі боки. Люсі розтікалася, я вже не знала, про що вона говорить, перескакувала з теми на тему, вдавала з себе п’яну, тонкою рукою палила цигарку за цигаркою, її бліде обличчя морщилося, вона виглядала наче героїня романів дев’ятнадцятого століття, вся в демінутивах, вся в зітханнях. Перед нею і далі стояв лише наполовину надпитий фужер вина. Я затамувала подих. Що ж то таке, у яку я, достобіса, історію вплуталася? І хто в кого тут бере інтерв’ю? І нащо мені то все здалося? Я ледь тримаю власні ниті під контролем. Та ні, не вдасться тобі так зі мною, Люсі Як Там Тебе Звати, знаю я гарно таких ловців!.. Пустять слизь власного нещастя і чекають, доки наївні злетяться на липке...

– Вибачте, але я вже мусила б йти... – мовила я. Глянула на мене поглядом, сповненим відчаю.

– Розумію. Я тебе проведу...

– Ні, не треба. Я візьму таксі.

Вона закурила нову цигарку і покликала кельнерку. Поглянула на моє обличчя і ніжно, гугняво мовила...

– Волосся ти підкоротила... Довше тобі пасувало краще.

– Я ніколи не мала довгого волосся!

– Ти мала довше...

– Так, я мала довше... – мовила я примирливо.


Наміряючись оплатити рахунок, довге копирсалася у своїй торбинці. Тоді весь вміст торбинки висипала на стіл. Я запропонувала сама все оплатити. Вона це рішуче відкинула. Кельнерка терпляче чекала. Люсі нарешті знайшла кредитну картку. Вставши, похитнулась ніби от-от впаде.

– Чи потрібна вам допомога?

– Ні, не треба... Все гаразд. Я проведу тебе... – мовила і випросталася з якоюсь зворушливою гордістю. На виході з готелю чекало таксі. Я вмовляла її сісти першою, я ж зачекаю наступного. Відмовилась. Вона наполягала, щоб заплатити за моє таксі самій. Я відмовилась. Я запанікувала. В одну мить мені здалося, що вона ніколи не відпустить мене.

– До побачення, – сказала я і простягнула їй руку. Вхопилась за мою руку обома руками.

– Ти моя східноєвропейська сестра. Скажи, що ти моя сестра... – белькотіла благально, не випускаючи моєї руки.

– Так, я твоя сестра...

– Ти мене не забудеш, правда? Мене всі забувають. Обіцяй, що не забудеш мене. І даси про себе вісточку...

– Я вас не забуду. Обов’язково дам про себе знати...

– Забудеш мене і не даси вісточки. Я налякала тебе, мене всі так лякаються...

Таксист глузливо споглядав за цим довгим прощанням. Я обливалась потом. Якщо вона зараз доторкнеться до мене своєю холодною, тонкою рукою, думала я, не втримаюсь, вдарю її... Я сіла в таксі. Вона простягнула свою тонку, холодну руку і волого торкнулася моєї щоки. Я закрила дверцята і махнула. Таксі рушило. З таксі я бачила, як вона повертається в готель. Голову втягнула в плечі, така тоненька, що ледве утримувала рівновагу на високих обцасах. Так ніби ціле її легесеньке тіло, на відміну від тяжкої душі, силкувалося відлетіти. Серце моє стиснулося, хоча в ту мить мені здалося, що його в мене нема. Зрештою, Люсі, здається, таки була моєю «сестрою».


Я не давала їй про себе знати. Але й не забула її. Люсі Скшиделко. Люсі Крильце. Декілька днів по тому я зустріла знайомого, східноєвропейського письменника, екзилянта, який живе у Нью-Йорку.

– Я чув, що ти бачилася з Люсі Скшиделко? – сказав він.

– Звідки ти знаєш?

– Зустріла мене два дні тому...

– І?

– Розповіла мені багато речей про тебе...

– Яких речей?!

– Багато різних. І вдавала щиро стурбовану за тебе, казала, що ти надто чутлива, просто надміру чутлива...


[2000]



Лада Каштелан


^ ЇХАТИ ЧИ НІ


Декілька днів тому я отримала пропозицію підсісти в «Літературний експрес Європа 2000», у якості третього учасника хорватської команди – жіночого, бо справді такого бракувало, на думку хорватського ПЕН-центру. А така умова мене цілком задовільняє.

Я не спала цілу ніч, мучена (як і всі решта європейці, чутливі до місяцевих змін) повнею та турботою – як же ж то я в липні 2000 року спакуюся в семитижневу поїздку потягом з півдня на північ, через декілька кліматичних поясів. Бо я, властиво, маю неймовірну здатність завжди класти до валізки повно непотрібних і некорисних речей, завжди інших і відмінних від тих, якими зазвичай користуюся. Керуючись бажанням – деінде, десь у іншому місці, бути кимось іншим і відмінним. А так, як правило, не виходить, бо те, від чого втікаєш, переслідує тебе скрізь... Навіть більше того, при контакті з новою країною і з новими людьми раптово і без попередження усвідомлюєш все те найбридкіше про себе самого...

Але зваживши, що все ж моя любов до мандрів є таки сильнішою за ненависть до пакування, наступного дня з самого ранку, втомлена і невиспана, я сіла за комп’ютер із наміром написати декілька карточок тексту, які служитимуть квитком для запропонованої подорожі. Відкрила новий файл «Еуровлак» («Європотяг») і, витріщившись на порожній екран з мерехтливим курсором, одразу ж розкаялася у своїй згоді. Написати десяток сторінок, то для мене морока. Тим паче десяток сторінок про щось таке, як моє теперішнє сприйняття Європи, про мандрівки...

Десяток сторінок, якими я мала б певним чином себе презентувати, – сказала секретарка хорватського ПЕН-у, пані Вера Чічін-Шаїн. О Боже. Таж то ще гірше від пакування.

Стосовно ж другої умови для участі («письменник») – то я, властиво, драматичний письменник, драматург, і то такий, в чиїх текстах речення, що переходить в наступний рядок, актори називають монологом.

Та ще й до того такий, який у країні, де все було і є політикою (навіть сама назва континенту, яка дала ім’я «Літературному експресові»), намагається уникнути політики; та й такий, який свої міркування підкинув одному персонажеві (жіночого роду, звичайно ж) зі своєї власної драми. Той персонаж, Мати, під час фіктивної вечері, на якій зустрілися Вона, її Мати та її Бабця на свій тридцять шостий день народження, каже:


МАТИ. Лишень не починайте зараз про політику! То так нудно.


МАТЕРИН КОХАНЕЦЬ. Я б не сказав, що то нудно.


^ БАБУСИН ЧОЛОВІК. Далеко не так, на цих наших просторах.


МАТИ. Нудно! Нудно! Завжди те саме! Одне і те ж! Постійно хтось когось в ім’я чогось, що насправді є не тим, а чимось зовсім іншим, а коли думаєш, що є ось так, тоді виявляється, що все інак, а справжньою причиною є, по суті, це, а не те, про що всі так чи інак знали, тому тепер ті, які казали, вдають, що не казали, а ті, що не, вдають, що так, і всі дивуються, як же ж то вони так змінилися, головно ті, які найбільше змінилися, а тоді то використовують одні, та й втрачають силу, а то знову використовують ті інші, і знову все з початку, і так безперестанку!


^ ВОНА. Вона дійсно має рацію.


БАБУСИН ЧОЛОВІК. Біда лишень, що люди гинуть.


МАТЕРИН КОХАНЕЦЬ. Не зношу тих твоїх дурних узагальнень.


МАТИ. Не зносиш цього, не зносиш того. То можеш йти собі й більше не повертатися.


Моя ^ Мати, яка, властиво, прибула на це дивне святкування дня народження прямо з 1972 року (Бабця з 1944, а Вона з 1994), хотіла б за будь-яку ціну перешкодити тому, що розмова безперестанку ведеться про політику, як то зазвичай буває.


МАТИ. Маю одну пропозицію. Знаючи, що ви мене все одно не послухаєтеся, і що розмова обов’язково завертатиме... на ті води, пропоную, щоб скинув кожен раз той, хто її заверне, скинув щось з себе. Коштовності, елементи одягу, п’ятикутну зірку, мешт, будь-що. Гаразд?


Як на мене, то я б запропонувала це в якості мотто для «Літературного експресу». Найдалі у Франції всі були б уже голі. А то не було б найгіршим, що може з нами трапитися.

Але це, на жаль, не є тим, ради чого варто таки підсісти в «Літературний експрес».


Властиво, я відчуваю вроджену огиду до політики – хоч би що хоч під цим розуміли; до політики, яка у цій країні, в якій живу від дитинства, липне до мене, наче якесь мерзенне болото, у несподіваних місцях і несподіваним чином. Бруднить слова, забруднює думки, відбирає власну свободу і право на занурення в самого себе. Отак, навіть у цьому моєму реченні, оті «обізнані» відразу впізнають дефетизм когось, хто залишився жити у новій малій тоталітарній державці з тягарем фашистського минулого. А ще якийсь десяток років тому впізнали б зневіру когось, хто живе в тоталітарній комуністичній державі. О, як я заздрю деяким моїм закордонним друзям, для яких політика означає рятування китів.

А те, ради чого варто таки приєднатися до експресу, насправді є тим, чого я якомога намагаюся уникати – звичайно ж, чиясь політична воля дає гроші на те, щоб якась сотня письменників десь із чотирьох десятків країн «погралися в Европу»... В ту Еуропу, чиє ім’я, як я вже казала, у тій країні, в якій я живу, ніколи не було лише ім’ям... Хорватська вимова грецьких імен опирається на латинську транскрипцію... Еуропа, вимовляли і писали хорвати до вступу в спільну для нас батьківщину екс-екс-Югославію (ту першу, до II світової війни)... доки до мови не домішався ще й сербський варіант – бо сербська мова, натомість, переймає грецькі імена за новогрецькою транскрипцією... і таким чином вимовляє ім’я того континенту і Зевсової ґвалтом-коханки ЕВропа... Атена, кажемо ми, Атіна вони, Бізант ми, Візантія вони – барбари, називаємо ми їх, варвари, називають вони нас.

У наступній екс-Югославії, обрамленій з одного боку II світовою війною, а з іншого – тією війною, яку тут називають «громадянською», тим часом правописно дозволено лише ЕВропа, а за вимову Еуропа, як і за багато інших слів, чіплялося ярлик «хорватський націоналіст». На всіх теренах в силі «братерство і єдність», так само і в мові – хорватська є тим краща, чим подібніша і «збратаніша» і поєднана дефісом у хорватсько-сербську або навіть в одне слово сербськохорватська, або хорватськосербська, щоб плутанина була ще більшою.

Так, лише дехто з хорватів і далі наполегливо, впродовж цілого того часу, вимовляв то своє ЕУропа, і коли вимовлялося ЕУУУррропа, в тому початковому дифтонзі бриніла хорватська приналежність західному культурному просторові, ще від самого розпаду римської імперії... і якась тиха уїдлива гордість – та добре вже, писатиму ЕВропа, якщо ви так без порядних підстав запровадили написання ЕВропа, але вимовлятиму так, як навчився від батьків: ЕУропа...

У самостійній Хорватії тому-то й чути завивання ЕУУУУрооопа ЕУУУУропа зі всіх уст – замість ідіотського братерства і єдності до ідіотизму повторюються фрази про великий хорватський вступ у Еуропу (аж ніяк не Европу – таж ми направду виходимо з Балкан...)

Правописно дозволені два варіанти – але той другий, ясно, не рекомендується, і легко може для вас здобути ярлик «югоностальгіка». А що менше рекомендується, те набуває якогось шляхетного уїдливого значення... і коли ви ніжно вимовляєте ЕВропа, тоді ви дистанціюєтеся від націоналістичної дурості та кічу, виявляєте свій тихий спротив...

Колись не можна було одного, тепер іншого. Або, як каже Мати:

«Нудно. Нудно. Завжди те саме...!»


Та либонь, не можу скористатися цим як причиною для відкликання своєї попередньої незваженої згоди, міркувала я, простягаючи руку до телефонної слухавки, з наміром покликати пані Чічін-Шаїн. Скажу їй, що я просто-напросто не в стані спакуватися... або, ще краще, що я не надто добре фізично... або ще краще, не надто стабільна психічно для такої довгої подорожі... ні, скажу, що я вагітна – о так, то є поважна причина для відмови... позаяк, у моєму віці, гідна благоговіння... або, або...

Але ще до телефонної слухавки моя рука натрапила на CD ROM Encarta World Atlas. Гм, подумала я, південь – північ... ні, то не південь – північ, то південний захід – північний схід... і почала мандрувати картою, через країни та міста у напрямку поїздки... Португалія... у Португалії я не була... а так би хотіла її побачити... а Іспанія... я в Іспанії також не була... далі Франція – я була лише декілька днів у Парижі, і одного разу в Авіньйоні, але Бордо, там я не була... ні в Калінінграді, ні у Вільнюсі, ні в Ризі, ні в Москві, ні в Санкт-Петербурзі, а тим більше у Мінську чи Варшаві... нумо далі, Берлін я добре знаю, але до Берліна завжди наново бажаю повертатися... І так я рухалася по карті маршрутом «Літературного експресу», а збудження і допитливість обдавали мене наче напади лихоманки... і зупинили мою руку, яка вже була доторкнулася до телефону...

І так я цілісінький день катулялася поміж твердим рішенням їхати і твердим рішенням не їхати, вдарялася об одне й об інше рівномірно, піднімала і клала телефонну слухавку, вимикала і вмикала комп’ютер, аж доки пізно увечері, вся в синцях від того сильного катуляння, не подумала: ха, можливо б ми, мої супутники письменники Мілош, Павичич і я, могли використати цю нагоду і нарешті б винесли ту нашу країночку з осоружних Балкан, пронесли під полою в потяг і прилаштували десь глибше в тій Європі, для певності... в лоні Великої п’ятнадцятки (щоправда, найбезпечніше їй було б на якомусь іншому континенті, десь поміж, скажімо, Коннектикутом і Пенсильванією...)

Попри ту ідею я усвідомила дві речі: по-перше, що я не в змозі відкинути прийняту пропозицію, тому що виклик надто великий. І по-друге, що мені терміново треба трохи відпочити. Тому я вирушила до своєї хатини на узбережжі, в Оміш.


І так у надвечір’ї наступного дня я сиділа з ногами на огорожі своєї омішської тераси з видом на Адріатичне море, яке так спокійно і без проблем лежить з’єднане з цілим Середземномор’ям і завжди белькоче мені щось таке, що я намарно намагаюся зрозуміти... Я проводжала поглядом кораблі, що ковзали вліво і вправо поза моєю огорожею, або в напрямку решіток до острова Брач навпроти мене... А потім я відпровадила поглядом і сонце, яке лягло на спочинок у своє яскраво-червоне ліжко за горою, яка має вигляд жінки, яка лежить на спині, піднявши коліна...

Втомлена, я потонула в сон.

Коли я наступного дня прокинулась, я знала, що першого липня 2000 року я сяду в «Літературний експрес». Море мені посміхалося своїм блискучим вранішнім спокоєм, зовсім тихо, нечутно – мабуть, я таки його цього разу зрозуміла і послухалась, нарешті...

Я вже знала навіть те, що покладу до валізки.

І направду, ледве дочекаюсь...


[2000]

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Поиск по сайту:



База данных защищена авторским правом ©dogend.ru 2014
При копировании материала укажите ссылку
обратиться к администрации
Уроки, справочники, рефераты